ГЛАВА 4

Арістонське місто, під скляним куполом, не спало всі вісімнадцять годин на добу. Але тут повелося так само, як і на Землі, - вночі завжди тихіше, ніж удень. У нічний час ліріанців на вулицях було менше, і повітря від цього було чистіше.

Ще з вечора Ліліт почала нити Аресу, що було б зручніше вийти вдень, і загубитися в натовпі. Вона нила весь час, поки вони стояли на даху будинку і стежили за тим, як тінь від купола наповзала на планету, пересуваючись до горизонту, і заповнюючи весь простір. Так вони простояли зовсім недовго, бо сверблячка в дупі кликала в дорогу.

Незабаром діти спустилися з даху гвинтовими сходами, і попрямували у бік Великої Піраміди. У цьому місті не було стандартних будівель, прямих вулиць чи квадратних площ. Довгі вулиці звивались химерними спіралями, через що здавалося, ніби ти перебуваєш у раковині величезного молюска. Одна з таких спіралей привела дітей до огорожі, за якою була прозора кабіна ліфта.

- Важко повірити, що ми так швидко і просто сюди дійшли, - сказала Ліліт.

- Та нікому немає справи до того, що ми тут робимо, - відповів Арес сестрі. – Зараз ми спустимося до Нижнього Міста, і там все дізнаємося.

Діти увійшли в транспортний ліфт, запустили його, і каменем полетіли вниз – повз житлові яруси, повз лабораторні та наукові центри, повз відстійники, ядерні та водневі реактори. Перед очима проносилися опалювальні та охолоджувальні труби, білі стіни та волоконні кабелі. Нарешті ліфт торкнувся підлоги і двері відчинилися. Діти потрапили на величезну прозору платформу, і одразу спробували зорієнтуватися в цьому хитромудрому просторі.

Скрізь, куди не глянь, висіли металопластикові мости, які мали вузькі переходи між собою. А загалом вся ця конструкція нагадувала величезну трубу, яка йшла до центру планети. По внутрішньому колу цієї труби розташовувалися приміщення, багато тисяч приміщень. Кожен міст з'єднував протилежні приміщення, кожний перехід з'єднував мости. Деякі переходи закінчувалися оглядовими майданчиками, на яких стояли озброєні триметрові ліріанці. Ні ламп, ні ліхтарів, ні кришталевих куль ніде не було видно. Світло було само по собі, наче світилося саме повітря. Арес глянув вниз і зрозумів, що це світилося не повітря. Внизу, на дні цієї труби, лежав величезний блискучий кристал, – чи то рубін, чи то діамант. І кристал цей спочивав усередині перевернутої піраміди, вона була якби навиворіт. Ця конструкція, швидше за все, була серцем планети Арістон…

Діти пішли освітленими довгими коридорами, не маючи навіть кінцевої мети своєї подорожі. Вони витратили добрі дві години, щоб пройти через величезний комплекс цього дивовижного Нижнього Міста. Потім спустилися гвинтовим західним ярусом, перетнули величезний зал, перейшли міст, спустилися похилою галереєю і опинилися на самому нижньому рівні. Розгалужені вузькі коридорчики йшли ще далі вниз, до глибоких золотоносних копалень, і вздовж них горіли невеличкі кришталеві кулі. Діти пішли вниз, по одному з таких коридорчиків, і незабаром стали натикатися на бригади велетнів, що обдирали дорогоцінну золотоносну руду зі стін тунелів. Останні взагалі не звертали на них уваги. Коли їхній шлях перегородили вщерть наповнені візки з рудою, діти вирішили повертатися назад, нагору.

Вони пішли на схід, і незабаром уперлися у високий склепінчастий прохід, захищений силовим екраном. Арес зробив глибокий вдих і ступив у прохід, Ліліт пройшла за ним. Тепер перед ними був просторий, м'яко освітлений зал. Він явно був природного походження, і його особливістю були величезні сталактити, що звисали зі стелі. Тут було прохолодно, і все залито тьмяним червонуватим світлом. Звідкись лунала тиха музика, і діти пішли через усю залу, у пошуках її джерела. Вони рухалися немов уві сні, намагаючись зловити тінь, що ковзала попереду. Нарешті вони підійшли до арочних дверей, за якими був ще один зал. Вони вже збиралися увійти до нього, коли Ліліт зупинила Ареса, піднявши руку. Вона нахилила голову вперед і поволі покрутила нею, з боку в бік. Ніздрі її розширилися, ніби вона ловила якийсь запах. Але Арес нічого не відчував, окрім стерильного запаху звичайної лабораторії. Очевидно, її насторожило щось таке, чого він не відчував.

– Що? – спитав Арес пошепки.

- Якийсь чужий розум, і ще щось, - відповіла Ліліт. - Ти відчуваєш рух повітря? Тут якась чужа енергія, вона давить на мене.

Відчуваючи, що голова пішла обертом, вона схватила брата за руку, - немов потопаючий за рятівний круг.

- Все гаразд, - тихо проговорив Арес, - йдемо далі, покладись на мене.

- Підожди, куди ми йдемо? – ніби у прострації спитала Ліліт. – Я відчуваю, що зараз знепритомнію.

- Ми маємо дещо знайти, - відповів Арес. – Хоча, я сам не знаю що.

Ліліт ще міцніше стиснула його руку.

Вони несміливо увійшли до зали, по центру якої височів та гудів величезний кріогенератор. Він сягав близько п'ятдесяти метрів у висоту, і був зроблений із жовтого металу та білого пластику. Від нього відгалужувалося безліч трубопроводів, покритих льодом. Діти застебнули свої облягаючі комбінезони, і включили внутрішній підігрів. Але, все ж таки, страшний холод впивався в їхні тіла, а очі сльозилися від якогось незрозумілого газу. Арес змахнув сльозинку із щоки, і ще раз озирнувся довкола.

По всьому периметру, наче труни, розташовувалися ряди кріогенних камер. До них були підключені труби охолодження, вкриті ожеледдю. Діти пішли цією гробницею настільки тихо, наскільки вистачало майстерності. Зрідка лунало якесь булькотіння. На підсвідомому рівні Арес здогадувався, що настане час, і кріоінженери відкриють ці труни, омиють тіла спеціальним біорозчином та введуть стимулятори, які розженуть застиглу кров. А потім душі цих істот табунами кинуться у свої тіла, що ожили. Так воно, скоріш за все, і буде…