***

Нікатея ніколи не виявляла подиву, чуючи такі випади від дочки. Але зараз вона з докором подивилася на неї своїми золотисто-васильковими очима, в яких причаїлися ледь помітні зморшки.

- Ліліт, притримай свій непокірний язичок, поводься пристойно.

- Слухаюсь і підкоряюсь, моя повелителько.

А Чиктот у цей час, здавалося, не чув їхнього діалогу. Імператор уважно розглядав Ареса. Онук дуже нагадував йому сина, Валіуса, – Командора Титанів Атлантиди. Чиктот пильно дивився на Ареса, і відчував дратівливість від свого віку. Потім Чиктот перевів погляд на Ліліт. Дівчинка була більше схожа на матір. У неї було таке ж золотисте волосся, і такий же розріз очей, як у матері. Але які ж у неї живі очі! Ця жвавість зачарувала Імператора. Золотисто-сині очі, що питливо вивчали і одночасно сміялися.

- Ти знаєш, хто мій батько? – сердито, по-дитячому, промовила Ліліт. – Мій батько Санат Кумара, Великий Дух Землі.

Чиктот уважно подивився на неї і промовив:

- А ти дитя людське, і моя онука. Тільки дуже шкідлива онука.

- Так і є, - примхливо відповіла Ліліт. – Космічна аномалія, до якої ви всі приклали руку.

Ліліт стала за спиною брата, і тепер увесь її вигляд висловлював протест. Арес через плече озирнувся на сестру, подумки попереджаючи її про неприємності. Але, все-таки, не втримався, і промовив:

- Ліліт, з цього приводу можна посперечатися. Ти завжди шукаєш прості рішення у складних питаннях. Тож ти не космічна аномалія, ти парадокс цього світу.

Я присіла у крісло, і спокійно слухала розмову дітей. Я ніколи не висловлювала жодного подиву, чуючи такі їх розмови.

– Діти, хоч сьогодні притримайте свої норовливі язички! - прикрикнула я на них. - Поводьтеся пристойно!

- Мамо, ми не збираємося перед дідом прикидатися немовлятами, що безглуздо посміхаються, - сказала Ліліт. - Ми його побачили, і, може, ми підемо? Потім поговоримо, час ще буде.

- Так, нехай ідуть, - промовив Чиктот. – У нас ще буде час для спілкування.

- Можете йти, - сказала я, махнувши рукою. – Тільки далеко не заходьте, від своїх кімнат. Ви мене зрозуміли?

- Так, зрозуміли, - відповів Арес. - Далеко ми підемо трохи згодом.

Сміх Ліліт пролунав надто голосно, і надто фальшиво.

Коли діти вибігли з кімнати, Чиктот уважно подивився на дочку.

- Ти навчала їх магії? Та що я тебе питаю, це й так видно. На твоєму місці я зробив би те ж саме.

- Нічому я їх не навчала, тим більше магії, - відповіла я. – Це в них від народження.

Чиктот розсіяно кивнув головою.

- Так, цілком імовірно, я міг би здогадатися, вони ж діти Лорд Бога. І для своєї безпеки вони повинні постійно приховувати цей дар. Тепер їм слід придумати особливий порядок навчання, і я сподіваюся, що ми впораємося. У майбутньому вони самі все зрозуміють, і досягнуть свого.

- Батьку, - я підійшла до Чиктота. - Ти намагаєшся відвести мене вбік, а мене хвилює зовсім інше. Що сталося на Землі? Чому загинула наша цивілізація?

- Вибач, Нікатея, я часто мушу говорити не те, що думаю. Це називається дипломатією.

- Я тебе розумію, - промовила я. – Але бачиш, батьку, я знаю і твою історію, і більшу частину історії Валіуса. А ваші історії, ймовірно, зливаються з історією Атлантиди. Це так?

- Дякую за розуміння, тепер мені легше буде говорити, - відповів Чіктот. - Я розповім тобі все, ну, принаймні про те, що має значення.

Імператор так і вчинив.

Я іноді посміхалася під час його розповіді, іноді сердилася, але жодного разу не перебила батька.

Коли він закінчив, я запитала:

- То ти боявся, що історія Валіуса засмутить мене?

- Мені здавалося, що це можливо, - відповів Чиктот.

- Ні, саме навпаки, я в дитинстві дуже прив'язалася до нього. Я завжди любила його, він був мені дуже дорогий. І для мене вже не важливо, як він вчинив з нашою матір'ю, і з імперією амазонок…

Чиктот похитав головою.

- Мені дуже шкода, але Валіус ніколи не вмів задовольнятися малим, він завжди йшов на крайнощі, він не був дипломатом. І Садівники Землі частенько користувалися цим, посилаючи його Легіон на авантюрні операції.

- Я не суддя ні тобі, ні Валіусу. Я твоя дочка і його сестра, тільки і того.

- Я все своє життя намагався чинити правильно, - промовив Імператор. – І не через страх перед рептилоїдами, і не через страх перед законами та клятвами. Я просто вірив, що добро має принести добрі плоди.

– Атлантидою було важко управляти? – перебила я батька, щоб відволікти його від процедури каяття.

- В останні роки було важко, і я не впорався зі своїми обов'язками, і тому вона загинула. Перебуваючи на льоду, не треба поспішати. Але мої дії завжди визначалися расовою необхідністю. Я так вважав, принаймі…

- Так, ми насправді все втратили, - тихо промовила я, звертаючись усередину себе. В цю мить я подумала про нову суворість, яка чекала на моїх дітей, на цій планеті. Я подумала про те, як тепер зміниться їхнє життя, і як сильно воно відрізнятиметься від того життя, яке я напланувала для них.