ГЛАВА 2

Наступного ранку я прокинулася дуже рано. На душі було спокійно і радісно, - я була з дітьми, і в безпечному місці. Я лежала в розкішному ліжку, з високими різьбленими ніжками, потопаючи в шовковистих повітряних перинах. Стіни та підлога тут були мармуровими, круглі вікна піднімалися від підлоги до стелі. Все навколо було якимось дуже урочистим і занадто пихатим. Я підвелася і підійшла до вікна. Кімната була надто високо над землею, бо вид відкривався дуже об'ємний. Ще приємно було бачити світло, - звичайнісіньке яскраве світло рідного Сонця, на чужій планеті.

На кріслі, поряд з ліжком, лежали чоботи з м'якої шкіри і накидка, підбита хутром. Я взяла її в руки і посміхнулася, - це був улюблений одяг амазонок-войовниць. «Ну й маніпулятори ці ліріанці, – подумала я».

Десь далеко, за дверима, тихо дзеленчав дзвіночок, наближаючись до моєї кімнати. Згодом двері безшумно відчинилися, і в кімнату зайшов сивий високорослий атлант. Якийсь час, правда, він нерухомо постояв у дверях, роздивляючись мене.

- Ну, привіт, принцеса амазонок! - проговорив він з посмішкою.

Він був одягнений у блискучий золотий одяг: сиве волосся, притиснуте золотистою сіточкою до голови, падало на плечі.

Я кивнула головою на його привітання, і промовила:

- Мені здається, ми не знайомі.

- Я так і думав, що ти мене не впізнаєш, - сказав атлант і знову посміхнувся. – Я Чиктот, Імператор Атлантиди. Я твій батько, Нікатея...

Я лише на одну мить розгубилася.

- Вибач, батьку. Я мусила одразу здогадатися, адже мені було відомо, що ти тут.

- Нічого, я тебе розумію. Як ти? Як діти?

– Діти як діти, добрі та славні. Що будемо робити далі, батьку, на цій планеті?

- Будемо жити, дочко, і виконувати свій обов'язок. Хто як зуміє.

- Розкажи мені про Валіуса. Ти знаєш де він? Мати казала, що він став Командором Титанів Атлантиди, і здобув перемогу у багатьох битвах. А я все життя за ним сумувала, мені його не вистачало.

- Так, принц Валіус був майстром зброї, але він не дуже любив воювати. Для нього це був обов'язок, кармічне завдання, яке світ ставив перед ним. Світ та Садівники Землі. Але він робив свою роботу добре, хоч радості вона йому не приносила. Титани говорили, що книги він любив більше, ніж зброю.

- Чому ви дозволили чаклунам знищити атлантську цивілізацію? – раптом запитала я. – Титани мали знищити цих чудовиськ, вони повинні були зрівняти їх острів з землею! На що ти розраховував, Імператор Атлантиди?

- На останню краплю їхньої розсудливості, Нікатея. Так, спочатку ми загралися у шляхетність, а потім все пішло не так, як хотілося. У результаті я ухвалив важке рішення, залишивши Атлантиду. Але тоді воно здавалося мені єдиним правильним, і я вже не міг запобігти катастрофі.

- Так знищення Атлантиди було передбачено та заплановано? – здивовано запитала я.

- З лякаючою точністю, і я знав про це, - відповів Чиктот. – Ми десь переступили ту моральну межу, за якою була прірва. Ми будували хмарочоси та космічні кораблі, намагалися клонувати людину та підкорювати Всесвіт, не володіючи при цьому елементарним розумінням законів світобудови. У всі часи атланти прагнули вперед, вперед і лише вперед. І чомусь завжди поверталися до свого тваринного початку, у свій «кам'яний вік». І так до нескінченності, - із раси в расу. Ти розумієш, Нікатея, так було мільйони років тому, так буде і в майбутньому. Захоплюючись науково-технічним прогресом, людина цього не усвідомлює. Всі чомусь забувають, що стіна, яка відокремлює будь-яку високорозвинену цивілізацію від варварства, надто тонка та хрупка, наче лист скла. Достатньо невеличкого поштовху, і ми знову опиняємося в первісному суспільстві, у своєму кам'яному віці. Давай більше не будемо про це, дочко. Я можу побачити своїх онуків?

- Вибач, батьку, за цю розмову, я зараз їх приведу.

Я вийшла в коридор і попрямувала до дитячої кімнати Ареса, яка була поряд із кімнатою Ліліт.

Безшумно відчинивши двері, я розпізнала в ранковій напівтемряві Ареса, який лежав на широкому ліжку, тримаючи одну руку на ковдрі, а іншу за головою. Жалюзі, на круглому вікні, відкидали на його обличчя тіні. Якийсь час я вдивлялася в обличчя сина, овал якого був дуже схожий на мій власний. І тільки тепер я помітила його зрілість, що прийшла на заміну дитинству, і різкі риси Абадона, що проступали. Я дивилася на лице свого хлопчика, і перед очима пропливала низка образів, з'єднаних у єдиний ланцюг. Мені дуже захотілося підійти до нього, стати перед ним на коліна і міцно обійняти його. Але я тільки тихо покликала:

- Арес!

- Я не сплю, мамо, - промовив Арес, розплющивши очі. - Що ти хотіла?

- У мене в кімнаті знаходиться твій дід, Імператор Атлантиди, - відповіла я. - Розбуди сестру, і зайдіть до мене. Він хоче вас бачити.

- Добре мамо, можеш йти. Ми незабаром зайдемо.

Я відступила назад, і тихо зачинила за собою двері.

Через деякий час Арес із сестрою увійшов до кімнати матері, де біля вікна стояв Імператор Атлантиди.

- Ліліт вітає прекрасну принцесу амазонок, - з порога крикнула Ліліт, заливаючись дитячим сміхом, і присідаючи в реверансі. Арес просто коротко вклонився.