***

У центрі зали, на величезному троні із синього скла, що мерехтів у коконі захисного поля, сидів велетенський білявий ліріанець, щось середнє між лемурійцем та атлантом. Це була якась гора м'язів із величезним кулоном-амулетом на грудях. Його волошкові очі нагадували котячі, і з цікавістю вивчали Нікатею з дітьми. За троном, напівколом, стояло ще близько дюжини охоронців. Всі вони були однаково красивими та стрункими, як близнюки-брати. Їхні уважні сині очі пронизували прибульців, немов промені лазера. Але, все-таки, вони мали приємні людські обличчя, без жодних ознак ворожості. На лівій щоці у кожного з них було хитромудре татуювання, що нагадувало якусь магічну руну. З ніг до голови вони були одягнені в металеві обладунки з полірованого золота, що щільно прилягали до їхніх тіл. Вони мали такий самий зріст, як і атланти. За спиною у кожного були приторочені ножни з мечами, на поясах бовталися масивні лазери.

За командою Імператора воїни, у сіро-чорних обладунках, що знаходилися по периметру зали, зняли склопластикові шоломи. Тепер нам відкрилися їхні обличчя, зовсім не схожі на людські. Це були собакоголові анубіси із тризіркової системи Сіріуса. Між ними та Імператором стояли ще дивніші істоти. Їхні великі пташині голови, поставлені на людські плечі, вражали незвичайністю та живими жовтими очима.

      Лунала тиха музика, по обидва боки гігантського приміщення, ближче до трону, юрмилися люди-земляни. Вони завмерли, наче манекени у вітрині розкішного магазину. Здалеку неможливо було розібрати їхні обличчя, але вся ця символіка раптово розбудила в мені спогади про імперію амазонок, про матір-царицю, про сестер… На якусь мить я поринула у своє минуле…

Діти за спиною Нікатеї почали перешіптуватися.

- Погодься зі мною, що ми не надто гарно вбрані, як для зустрічі з Імператором Ану? - запитала Ліліт брата.

- Та не бійся ти його, - відповів Арес.

Ліліт здивовано подивилася на брата.

- Чи повірить він, що ми його не боїмося? - запитала вона.

- Мені здається, що ні, - відповів Арес. - Імператор просканує нас, і все зрозуміє.

- А хіба це нас непокоїть? – тихо засміялася Ліліт.

Як для дівчинки п'яти років, то її сміх був трохи грубуватим.

- Я не за себе, я за матір хвилююся, - сказав Арес.

- Ти думаєш, що Нікатея бачить те, що бачимо ми? - запитала Ліліт.

- А чому б і ні? – у відповідь запитав Арес. - Вона багато отримала від Санат Кумари, нашого батька. І не забувай – вона принцеса амазонок, дочка Імператора Атлантиди.

- Я знаю цю історію, не потрібно мені нагадувати, - перебила сестра Ареса. – Ми маємо бути дуже обережними з цими ліріанцями, і не обговорювати з ними нашого батька. Вони його бояться.

Я різко обернулася до дітей, і вони тут же замовкли.

- Будьте чемні та слухняні, - наказала я.

Коли Імператор Ану підняв руку, музика припинилася, і по натовпу прошелестів гомін голосів. Коли я з дітьми розпочала свій довгий шлях до трону, то гомін натовпу припинився. Краєм ока я замітила, що обличчя багатьох були мені наче знайомі. Тут були атланти, лемурійці та навіть амазонки-войовниці. Це були земляни, яких ліріанці евакуювали з Землі, перед Всесвітнім Потопом. Я зустріла багато цікавих та здивованих поглядів. Ще я замітила архітектурні тонкощі, які вражали не менше розмірів цього залу. Протилежна стіна давала ілюзію звуження цього залу, щоб не гасити своїми розмірами трон Імператора, який був на опуклій височині. Кольори довкола тиснули на людську психіку так, що хотілося одночасно як заплакати, так і засміятися. Життя та смерть зливались тут у символічному екстазі. Навіть час йшов тут якось по-особливому, вселяючи смиренність та покірність.

- Ваш шлях виявився довгим, і я бачу, що ви втомилися, - промовив Імператор із похмурою холодною люб'язністю, коли я підійшла до трону з дітьми.

- Вітаю Імператора Ану, - промовила я, схиляючи перед ним на одне коліно, за військовим звичаєм амазонок. - Але, могутній Імператоре, мені зараз слід перебувати на Землі, там, де гине моя цивілізація.

Я сказала це для ритуалу, і далі не рухалася, доки Ану не звернувся до мене.

- Ти можеш підвестися, - пролунали слова, кожне з яких було як різкий сплеск, серед галасливого океану.

- Я втратила свій дім, Імператоре, - повторила я, і піднялася на весь зріст. – Всі земляни, присутні тут, втратили свій дім.

- На багатьох планетах вирує життя, - відповів Ану. - Там воно копошиться, плодиться і саме задушує себе. Більшість світів Галактики занадто милосердні, напхані непотрібними знаннями, і іноді вони топлять самі себе за власним бажанням, тому що їхня власна плодючість призводить їх до загибелі. А є суворі та безплідні світи, що також перемелюють життя своїми жорновами. Десь життя дуже потрібне, а десь воно може стати смертельно небезпечною благодаттю. У цих світах я виконую роль Садівника, прорізаючи свій сад. Десь я піднімаю хвилю, а десь гашу зайву хвилю, надсилаючи на океан штиль. Саме собою життя себе ніколи не обмежить. Нуль не може поглинути нескінченність. На підконтрольних планетах ми контролюємо життя та смерть, підйом та занепад, - поки вони самі не зруйнуються. Ми спрямовуємо еволюцію світів у той чи інший бік, і так цикл за циклом.