***

Колосальні розміри всього, на чому затримувався мій погляд, вражали. Жодна земна цивілізація не бачила подібної сили, яка так неймовірно тиснула та пригнічувала. Під цією Пірамідою можна було розмістити земне місто середніх розмірів.

      Під куполом Піраміди світило штучне сонце. Ще безліч кришталевих куль просто висіли у повітрі, освічуючи все довкола. Обкладені золотом стіни відбивали та розсіювали світло цих куль, по всьому внутрішньому місту. Я з дітьми ніби опинилася всередині величезної призми, залитої яскравим світлом. Арес навіть затулив долонею очі, і напружився. І це явно йому не сподобалося. А тут ще підійшла якась істота, схожа на людину.

      - Ласкаво просимо на Арістон, - озвався зустрічаючий.

      Його мова щось нагадала мені. Я подивилася на його чоло, і роздивилася бліде татуювання серійного номера. За минулі роки я зовсім забула про існування андроїдів. Так, я вже багато чого забула, немало стерлося з пам'яті.

      Потім андроїд повів нас по лабіринтах цієї будівлі, обвішаних світлопоглинаючими екранами. Скрізь відчувалися енергетичні поля силового захисту.

      Коридори, якими ми йшли, поступово і непомітно ставали ширшими та вищими. Незабаром ми увійшли до величезного музею скульптур. Неможливо було визначити величину цього залу, бо його розміри та контури змінювалися залежно від кута зору спостерігача. У центрі зали височіли п'ятдесятиметрові статуї інопланетних друзів ліріанців: паскатів, анубісів, ящерів та багатьох інших створінь Всесвіту. Статуї були виконані із золота, оріхалка та синього кришталю. У цьому музеї було безліч дивовижних речей, описати які просто неможливо.

      Наприкінці зали до нас підійшов триметровий озброєний ліріанець, який змінив людину-андроїда. Він повів нас коридорами і переходами, минаючи безліч овальних дверей, що мерехтіли різнокольоровими вогниками. Коридори, якими ми йшли, поступово ставали ще більш вищими та ширшими. І тут попереду виникли неабиякі двері, які були настільки величезними, що їх, швидше за все, треба було назвати брамою, ніж дверима. Ці ворота відчинилися, і ми увійшли до величезної зали…

      Я відчувала якесь лякаюче задоволення, перебуваючи в цій залі. Багато питань, що виникали у моєму свідомому житті, одержали тут своє роз'яснення. Слід зауважити, що не всі отримані відповіді мене задовольнили.

- Що це все означає? - швидше машинально, ніж усвідомлено, запитала я у ліріанця.

- Це частина величезної колекції творів мистецтв Галактики, – відповів він. – Багато хто мріє побачити її, але не всім це дозволено.

- Щось у цій залі неправильне, - зауважила я.

- Простір тут влаштований за принципом калейдоскопа, – сказав провідник. – Зал набагато більший, ніж здається. Ти можеш обійти його багато разів, і щоразу виявиш новий набір експонатів. Тут простір та час знаходяться в особливій системі координат, які постійно змінюють свої космічні кути. Не беруся стверджувати точно, але, на мою думку, тут проходить межа перетинів штучно створених рівнів реальності.

      Незабаром ми вийшли із зали в коридор, наприкінці якого виднілися ще одні величезні двері, що викликали не менше здивування. Вони були десь сорок метрів заввишки, і в половину того завширшки. По обидва боки від них височіли кам'яні статуї звірів. Звірі були величезними й лякаючими, схожими чимось на собак, і чимось на тигрів; короткохвості та довгоморді.

– Це гаритуди, – пояснив ліріанець. – Геральдичні тварини місцевої аристократії.

Коли наша процесія наблизилася до дверей, двері м'яко роз'їхалися в різні боки, відкриваючи величезне приміщення, в якому могла би вільно розміститися Велика Піраміда Атлантиди. Кришталеві колони, що підтримували стелю, переливалися різнобарвними вогнями. На колонах було вигравіровано тисячі рунічних знаків та людських зображень. І не лише людських. Архітектурні тонкощі вражали, а куполоподібна кришталева стеля говорила про нелюдські інженерні здібності її творців. По периметру цієї тронної зали, у витончених нішах та на окремих постаментах, височіли скульптури шляхетних представників раси ліріанців. Всі вони були з чистого золота, з вкрапленнями дорогоцінного каміння. Між ними висіли картини, із дивовижними краєвидами невідомих світів. Навіть час тут йшов якось по-особливому. Да, непросто було описати те, що так непросто.

      Це був тронний зал Імператора Ану, – правителя ліріанців, на планеті Арістон. І тому далі, по периметру всього залу, з інтервалом в десять метрів, стояли високі ліріанці служби охорони, одягнені в дзеркальні сіро-чорні обладунки, із золотими пластинами на грудях. Їхні обличчя приховували рифлені склопластикові шоломи, що щільно прилягали до голів, і у всіх подробицях повторювали лінію чола, вилиць та носа. Очі ховалися за блакитними скляними овальними вставками. Озброєні вони були невеликими лазерами, що вміщалися в сріблястих футлярах.