***

Сама планета була невидима, або майже невидима. Була лише тінь на зоряному небі, ледве вгадуване скупчення матерії. Навіть на тлі Сонця планета здавалася позбавленою якогось чіткого силуету. Вона ніби поглинала світло, а не відбивала його.

І вже згодом наш корабель увійшов у розріджену атмосферу, і полетів над ідеально-геометричною поверхнею планети. Краса Арістона була неймовірною: внизу мелькотіли химерні міста-напівсфери, модульні ферми, штучні ліси та річки.

      Космічний корабель пройшов крізь захисні енергетичні кордони, і завис у одній точці. Корпусом пробігла вібраційна хвиля, і він став напівпрозорим.

Небо вгорі стало незрозумілого кольору та форми. Воно являло собою різнокольорові смуги оранжевого, червоного, жовтого та синього відтінків. Ще було відчуття, що небо крутиться довкола своєї осі, яка проходила безпосередньо крізь наш корабель.

Я подивилася вниз, де виднілася столиця планети Арістон, - величезне місто, осяяне яскравими кольорами та спалахами. Воно мало багато різних назв, але з галактичної мови перекладалося як «Райський Сад». Це місто було старе ще до зародження Атлантиди, навіть до появи перших лемурійців на Землі.

Місто було накрите неймовірно величезним скляним куполом, схожим на мильну бульбашку. Я дивилася вниз, і ніяк не могла уявити його розміри, оскільки поняття відстані ніби розпливалося, місто змінювало обриси кожну мить. Смуги туману повільно пропливали між містом та космічним кораблем, звиваючись, ніби підштовхувалися знизу потоками гарячого повітря.

Перед очима пропливла Велика Піраміда, яка була під своїм особистим куполом. Я давно знала про її існування, і була готова усвідомити неймовірні масштаби цієї споруди. Але я критично помилилася, і тому впала в заціпеніння. Під скляним куполом, де знаходилася Піраміда, могло би спокійно розміститися ціле місто Бакстер. Навколо Піраміди величезні будинки виблискували дахами, які переливалися в сонячних променях. Будь-яку архітектурну споруду, породжену навіженою уявою, можна було знайти внизу. Там були будівлі у формі шестигранних та восьмигранних торів, гігантських пірамід, шарів та конусів. Візуально можна було визначити, що висота деяких споруд досягала понад кілометр, і всі вони були або прозорими, або напівпрозорими. Куполи та стіни будівель вібрували та переливались численними райдужними вогнями. Між ними буйно цвіли сади та били фонтани. Місто пронизували лазерні промені, вздовж яких літали машини.

Раптом щось незрозуміле почало творитися довкола. Небеса поступово набули зеленого відтінку, потім порозовіли. Очевидно, ліріанці якимось чином виділяли та дробили деякі елементи видимого світу, вони впливали на нього, і керували ним. Наяву було зрозуміло, що ліріанці зберегли те, що атланти втратили у своїх постійних війнах та всесвітніх потопах, – здатність до лінійного розвитку. У той час, як люди Землі бовталися у своїх вторинних культурах, ліріанці відкрили нові пласти в етиці та естетиці, біологічних науках та штучному інтелекті. Вони росли і змінювалися разом із Всесвітом, тоді як земляни застрягли на рівні лазерних рушниць, термоядерних бомб та природної магії. Це був факт незаперечний.

Я помітила, як загорілися посадкові вогні нашого корабля, і одразу від Піраміди вдарив сліпучий промінь, захоплюючи корабель у свої обійми. Корабель, який балансував на стовпах термоядерного полум'я, почав повільно опускатися вниз, на величезну платформу біля скляної Піраміди. Тільки було незрозуміло, як він пройшов крізь скляну мильну бульбашку над містом? Раптом корабель почали поливати струменями води, змиваючи радіацію і охолоджуючи обшивку корпусу, що потріскувала від перенапруги.

- На нас чекають, - пролунав тихий голос. Ліріанець, який стояв у дверях, зробив запрошуючий жест, ми з дітьми піднялися з крісел і рушили за ним.

Коротким коридором ми вийшли до прозорих дверей, біля яких зупинилися і деякий час спостерігали. Від корабля до Піраміди тяглася порожня площа. Струмки піску текли по її мармурових плитах, заносячи їх, наче снігом. Місто під Пірамідою випромінювало м'яке сяйво.

Корабель повільно прокрутився навколо своєї осі, і приєднався до пасажирського перехідника, - довгої труби, що тяглася до Піраміди. Двері відчинилися, і ми з дітьми сіли в пасажирську капсулу.

- Дякую вам за приємну подорож, командире, - я чемно кивнула ліріанцю.

Той кивнув у відповідь, і глибоко вдихнув розряджене повітря Арістона.

Механізми закрутилися, щось загуло, і капсула помчала Нікатею з дітьми до Піраміди, - у ліріанське місто богів.

Полишивши капсулу, і ледь ступивши на дзеркальну підлогу величезного приміщення, я відчула бурхливі потоки психічної енергії, які крутилися в повітрі. Відчуття було таке, наче ми опинилися в зоні дії потужного електромагнітного поля. Подивившись на дітей, я зрозуміла, що їх теж вивертає. Ще було відчуття незвичного стану, наповненого страхом. Простір кишів різними відчуттями, від яких мурашки табунами бігали по тілу. Через хвилину почуття страху змінилося легким занепокоєнням.