Одкровення Валіуса, принца Атлантиди

Бог Арес, і його сестра Ліліт, оточені такою кількістю міфів та легенд, що за ними важко побачити живих людей. Їх назвали Богами, але вони належали до раси людей, і реальні події, що трапилися з ними, мали місце на нашій Землі. І тому цей роман присвячується не Аресу і Ліліт… він присвячується їхнім генетичним потомкам – усім нам, нині живущим. І архангелу Сетантесу, ефірійцю, який 72 тис. років тому, разом із Аресом та Ліліт, прийняв на себе управління першими людьми нинішньої цивілізації…

      Одне релігійне вчення говорить, що основних людських гріхів сім, і одне з них – гординя. Розмірковуючи над цим, я завжди уявляю гордовитих правителів, котрі оголосили себе богами. Ці людські екземпляри навіяли собі, що влада їм дана згори, і особисто дарована самим Богом Землі. Гордість затуманила їм розум та інтуїцію, а їхня зарозумілість заважає жити та розвиватися всьому людству. Їх гординя дуже дорого коштує людям, плата за неї надто висока.

     На жаль, чи на щастя, але принцеса Нікатея, моя сестра, так і не стала царицею амазонок, - правителькою, закутою в гординю. Гра за престол для неї закінчилася, так і не розпочавшись. Хоча, за правом успадкування, могла й стати царицею. Але там, в імперії амазонок, у тому куточку великого світу, вона до кінця виконала свою маленьку роль. Вона з самого початку знала, що шлях до корони жорстокий, і людині з м'яким серцем неможливо його пройти, не поставивши себе зверху над оточуючими. А інакше ти просто стаєш жертвою, а жертвою їй не хотілося бути.

      Я знав багатьох королів та імператорів, чиє перебування при владі залежало від здатності вести війну з ворогами, які насправді їхніми ворогами не були. І при цьому вони все життя накопичували золото, понад будь-яку міру, страждаючи на параною збагачення. Вони несамовито домагалися необмеженої влади, але ніколи не знали, як її застосувати, тому були загальною карикатурою у своєму прагненні до величності. Я уникав таких правителів на прийомах у своїй імперії, і проходив повз них в інших ситуаціях.

       Я знав багатьох імператорів та царів, верховних жриць та цариць, які виправдовували своє перебування при владі тільки тим, що звичайні люди ніби дуже потребували їхнього правління. І що їхній народ, який століттями перебував під їхнім чоботом, не бажав іншого життя без них. Але я не вірю в таку самопожертву, яка завжди дуже хитро нав'язувалась цими самими правителями.

      Зі свого життя на Землі, в тілі принца Атлантиди, я виніс багато істин. Майбутнє людства має бути засноване на надії та мрії, а не на страху та пригнобленні. Лише так виживали всі земні цивілізації. А всі імперії цього світу ніколи не виживали, оскільки згодом вони завжди втрачали шляхетність та гуманність. Вони ніколи не гарантували мир і надію тим, хто слабкіший за них, тому що імперії завжди потрібна війна. Для неї немає нічого кращого за війну, яку імперія завжди називає війною за справедливість. Імперії завжди трималися на страху та рабстві. Але кожен раб такої імперії з дитинства мріяв розірвати свої кайданки, скинути свого імператора-гнобителя. І тут не було винятків. Хоча, злість та почуття приниження такого раба часто заглушалися гордістю за своїх предків, примарними минулими досягненнями своєї імперії. Раб дуже добре засвоює уроки самообману, але він завжди боїться мати надію, оскільки надія передбачає очікування, яке може змінитися розчаруванням. Раб не знає, що цей фізичний світ обертається навколо людини, для людини і через людину. Кожна духовна особистість створює навколо себе свій особистий світ, - породження її уяви. Що уявив, те й отримав. Раб нічого не уявляє, і тому нічого не отримує.

      Кожна людина повинна пам'ятати одну істину: вона приходить у цей світ як лучник, якому судилося у своєму житті зробити лише один головний постріл, і йому потрібно потрапити в ціль. Все своє життя людина присвячує себе одному такому пострілу. І заради одного такого пострілу вона тренується щодня, по багато годин, - з граничною увагою, витримкою та спокоєм. На таке здатні лише терплячі лучники, і тому вони завжди попадають у ціль.

      Всі ці філософські спогади викликали у моїй пам'яті образ цариці Людини, моєї матері. Вона теж була жорстокою та егоїстичною правителькою, але вона завжди хотіла бути люблячою та шанованою своїми амазонками. Але задля зміцнення своєї уявної імперської могутності, вона завжди тримала їх у постійній напрузі та страху. Це давало їй можливість довго зберігати своє правління в імперії. Але якою б жорстокою вона не була у своєму правлінні, її амазонки були для неї великою родиною. Душа цариці завжди вболівала за рани своїх войовниць, і вона ніколи не наражала їх на непотрібні небезпеки та страждання. Лише одним цим вона зруйнувала світове уявлення про обмеженість жіночої логіки та відсутність самопожертви. Вона показала шлях до гуманності, намагаючись побудувати в імперії своє досконале суспільство. Але це була її хибна надія на загальне благоденство. Просто вона не знала, що всі імперії цього світу з часом припиняють своє існування, що вони просто розпадаються. У найкращому випадку вони трансформуються…

      Ті з правителів, хто відчуває на своїх плечах важкість влади, мають прислухатися до голосу своєї совісті. Тому що шляхетна пам'ять людей про них, – це і є безсмертя їхнього духу. Але добрим правителям я не заздрю, а злих - зневажаю. Правління останніх – це дорога скорботи. Саме тому я не став Імператором Атлантиди, я виключив себе з цієї ганебної гри, - гри в захоплення влади. І сьогодні, на Землі, цю гру веде Група Оріона, яка маніпулює практично всіма правителями планети. І що потім розповідатимуть різні моралісти, містики, соціальні реформатори та фантазійні історики, - це вже не важливо. Нехай кожен із них вибере для себе комфортну та вигідну версію. А ми, дорогий читачу, на цьому славному місці ставимо крапку, і відправляємося з принцесою амазонок до ліріанців, на планету Арістон...