На Аметі: Печери Жахів

Марк швидко пригнувся і коса Смерті просвистіла повз, майже за пару сантиметрів від його голови. Він щосили стрибнув убік, потрапив у якусь дірку і впав з чималої висоти на щось пружне, потім дістав свій мобільний телефон і присвітив їм. Це виявилася гігантська павутина і на вогник уже поспішав його господар, величезний павук з великої щелепи якого капала підозріла рідина.

«Отрута? Слина?» — промайнуло у голові шокованого чоловіка. У те, що це просто слиз не вірилося. Павук виглядав жахливим, небезпечним та м'ясоїдним.

Марк розрізав ножем павутиння та спритно зістрибнув униз, пролетівши пару метрів, але тікати було нікуди, бо він був у колодязі.

— Е-ге-ге-ня-я-я-в! — пролунав пронизливий веселий крик і з іншої дірки буквально вилетів знайомий капітанові пухнастий суб'єкт. Він хвацько приземлився на павука й одним махом кігтистої лапи збив його моторошну голову, яка кріпилася до тіла у вузькому місці.

— Фелікс! — здивовано вигукнув Марк.

Героїзм не був притаманний меру Рибограда, але зараз він показував відчайдушну сміливість, осідлавши павука-гіганта. Потім погляд чоловіка перемістився на голову, яка відокремилася від тулуба напрочуд легко і, підстрибуючи, підкотилася до нього.

— Це ж лялька! — обурився Марк і полегшено видихнув.

— Прикольний атракціон! — вигукнув Фелікс. — Особливо триголові зомбі-собаки в сусідній печері! Ось ті могли зачепити по-справжньому, хоч і несильно. Давно так швидко не бігав. Мені спочатку зустрілися сумні смішні привиди, які по-дурному завивали й пролітали крізь мене, потім я поганявся за кажанами-упирями, трохи пізніше сам бігав від псів, а тепер потрапив нарешті сюди. Як тобі цей їздовий павук? — збуджено прокричав Фелікс і почав танцювати на безголовому, але все ще рухомому тілі павука.

— Я не полюбляю подібних розваг, — сухо відповів капітан, який ніколи не ходив на атракціони й не бував у кімнаті жахів.

Марк продовжував дивитися на голову павука, яка виглядала страшенно реалістично, як і все, що він зустрів у цих печерах: натовпи зомбі, перевертні та скелет із косою. Вони сприймалися капітаном як справжні кошмари, доки не з'явився Фелікс. Здається, рудий кіт одразу зрозумів що знаходиться серед ляльок та голограм, адже кішки бачать і чують більше, ніж людина.

— А мені в дитинстві завжди подобалися атракціони, але коли я вперше відвідав кімнату жахів, то спочатку розгубився. Добре, що мама була поруч і все мені пояснила. Наприкінці мені було весело, особливо літати на мітлі якоїсь дивної бабусі, — на мера Рибограда наринули спогади дитинства.

— Не очікував, що найзнаменитіший цвинтар виглядає як атракціон, — невдоволено буркнув Марк.

— Я теж, — підтвердив підозри капітана рудий кіт. — У рекламному буклеті йшлося про серію музейних залів та гарних печер-склепів, найбільшу базу ДНК, кріозаморозки та жодного слова про розваги.

Однак насправді після приземлення мандрівники потрапили до невеликої порожньої зали. У неї, крім входу з майданчика для стикування з астероїдом, знаходилися тільки одні двері. Коли людина та кіт увійшли у них, то опинилися на платформі, до якої вели залізничні рейки. Тільки но туристи зробили кілька кроків уперед, як плити під їхніми ногами розсунулися і вони провалилися у розгалужену систему Печер Жахів. Причому, в різні печери й, здається, на різні рівні.

Рудий вгодований кіт підійшов до голови павука, наступив на неї лапою і набув надзвичайно самовдоволеного вигляду.

— Сфотографуй мене. Я викладу цю фотографію у соцмережі. Адже на фото не видно, що цей павук не є справжнім.

— Як звідси вибиратись? — вголос запитав Марк, зробивши цілу серію фото Фелікса.

— Тут недалеко є вихід, але він службовий. Та невже ми не пройдемо весь лабіринт? Нумо порозважаємося, тим паче більшу частину шляху ми вже пройшли, — запропонував людині кіт.

Найменше Марку хотілося плентатися через цей жахливий лабіринт печер, але капітан вирішив не засмучувати кота, охопленого ностальгією по дитинству та веселощам.

У наступній печері Фелікс знову політав на мітлі, але цього разу він уже не зміг поміститися на її кінцівці, як у дитинстві, тому одразу сів за відьмою і тримався за неї. Капітан вчинив так само, адже перебратися на інший бік ущелини, на дні якої щось підозріло булькало і смердило сіркою, можна було тільки таким чином.

Літня дама дуже страхітливого вигляду обернулася та кокетливо посміхнулася капітану, демонструючи єдиний зуб. Тільки думка, що це всього лише лялька яка виконує задану їй програму, не дозволила капітану поспішно зійти з мітли.

— Можна швидше, стара, — похмуро буркнув Марк.

Сидіти на дерев’яному держаку було дуже незручно. До того ж відьма, мабуть, вирішила відігратися за зневажливе ставлення до себе, тому мітлу під час перельоту нещадно кидало з боку на бік.

У Фелікса склалася дещо інша ситуація.

— Люба леді, мені треба на той бік. Будьте такі люб'язні — перевезіть мене, — ввічливо сказав кіт механічній відьмі і його політ на мітлі був набагато комфортнішим.

«Що заважало мені виявити люб'язність? І хто їх взагалі програмував?» — питав сам себе Марк після чергового кульбіту «леді» з мітлою.

Наступною була печера з полчищем здорових пацюків. Це були голограми, зроблені зі справжніх гризунів, лише більшого розміру та дуже хижого вигляду. Їхні очі палали червоним світлом. Ці створіння лопалися як мильні бульбашки лише від одного дотику до них. Фелікс був у повному захваті. Марку, який розумів, що все довкола не справжнє (на щастя!), було нудно.

Вихід із печер виявився там же, де й вхід. Зворотний шлях туди треба було проїхати на дерев'яній вагонетці дещо сумнівного вигляду. Незабаром Марк почав шкодувати, що взагалі на неї сів. Колія йшла з різкими поворотами, спусками та підйомами. При цьому скрипучий вагончик так хитало і повертало під неймовірними кутами, що Марку здавалося — прийшла його остання година і ремені безпеки не допоможуть. Вони взагалі були якимись слабкими. Капітан спочатку з заздрістю дивився на гострі пазурі Фелікса, якими той вчепився в дерев'яні дошки вагона, а потім витяг приховані у своїх чоботях ножі та встромив їх у дерево. Зайва страховка йому точно не завадить.