Шлях додому

Мандрівники поверталися додому із неоднозначними почуттями. З одного боку, вони виконали під час подорожі все, що мали намір зробити. З іншого боку, провалили найперший (і єдиний!) контакт із позаземним розумом.

Однак кішки швидко прийшли до тями після такого фіаско. Все-таки вони ніколи не були схильні до самокритики та самокопання.

«Ось ще, якісь риби, хай і розумні, називатимуть мене недосконалою. Та з них ще не так давно консерви робили! » — якось обурено пирхнула ввечері Сіма, дивлячись на себе в дзеркало. «Дорога, звичайно ж ти в мене сама досконалість, — заспокоював дружину Туман, — але рибам цього не зрозуміти».

Кошенята гралися на палубі, як завжди, ні про що не сумуючи. Поль і Мадлен теж зовсім недовго переживали з приводу невдалого контакту, оскільки були дуже зайняті один одним, а ось Станіслав був зажурений. Бука теж ходив по палубі весь похмурий, оскільки після його промови про видр з ним практично ніхто не розмовляв, крім професора. Його навіть хотіли передати дослідницькій групі, щоб ті підкинули колишнього дикуна до Моряцька, але в них не знайшлося місця.

По дорозі назад мандрівники знову вирішили зупинитися на ночівлю на острові Робінзона, де Бука провів так багато часу. Колишній дикун ходив добре йому знайомою місцевістю, навідався у свою хатину на дереві, дивився на видр. Останні так само трималися якомога далі від котів, а от людей до себе підпускали. Буці цей острів уже здавався чужим і дедалі більше хотілося додому.

Коли стемніло, компанія, як і минулого разу, зібралася біля багаття. Розмова поступово звелася до контакту з позаземним розумом. Ця подія так і продовжувала займати уми мандрівників.

— На жаль, все, що сказали фіширки про нас — правда! — підбив підсумок Пра. — Але ж це частина нашої природи. Ми намагаємося стати кращими, але в нас не завжди це виходить, та й не всі хочуть працювати над собою. Буквально кілька тисяч років тому ми мало чим відрізнялися від тварин. Звичайно, це не пройшло безслідно. І все ж я вірю, що в майбутньому ми всі (кішки, люди, собаки) станемо кращими. Можливо у нас не така досконала свідомість і тіло, як у фіширок, але є суттєві зрушення. Шкода, що ми прогресуємо не так швидко, як цей вид риб. Напевно, саме тому вони відвернулися від нас.

— Що ж, найближчими століттями на контакт із фіширками можна не сподіватися, — флегматично сказав капітан Поль.

— А самі фіширки не так давно були нічим не кращими за нас, — продовжив міркувати Пра. — Це ж треба, з'їсти все, що тільки можливо на своїй планеті та потрапити на межу вимирання. Потім у розумних риб не вистачало умінь контактувати з нами, а коли вони вдосконалилися й змогли зв'язатися, то заявили, що ми недостатньо хороші для них.

Станіслав після цих слів сумно зітхнув. Він як ніхто переживав із цього приводу. Після події на Острові фіширок малобалакучий геолог остаточно замкнувся у собі. Адже він вважав рибок своїми друзями, але ті висловили зневагу щодо нього та всієї цивілізації.

— А як же пліснява з далекої галактики? — пригадав слова розумних рибок Пиш.

— Вона, мабуть, чи то не може, чи то не хоче контактувати з нами, — відповів Пра. — Ми це можливо дізнаємося в майбутньому, а може, й ні. Це вже залежить не від нас.

— Цікаво, як це — розумна пліснява. Мені нічого на думку не спадає, — Киш намагався обговорити невідомий вид розуму, але його ніхто не підтримав. Решта теж не уявляла, як це можливо, але причин не довіряти словам фіширок не було.

Бука теж мовчав. Потрапивши на острів, де він провів так багато часу та здичавів, він почав розуміти свої помилки.

— Я більше не ображатиму видр, — заявив Бука. — Я розумію, що острів не мій, а якби й був мій, то це не привід проганяти звідси видр, які тут давно живуть. Мені дуже важко позбавлятися власницьких дикунських інстинктів, але я хочу стати кращим.

— Це гарне прагнення, — похвалив Буку Пра. Старий кіт поблажливо ставився до недоліків інших. Він вважав, що будь-яка істота завжди може змінитися на краще, і їй можна в цьому допомогти.

— Щось засидівся я, — сказав Туман, узяв у руки гітару та заграв веселу мелодію, пританцьовуючи. Кошенята тут же підтримали моряка й біля багаття почалися веселощі. Хіба можна сумувати в таку прекрасну ніч через якийсь невдалий контакт?

До танців біля вогнища поступово приєдналися й інші члени компанії, зокрема і Бука. Навіть Станіслав відірвався від сумних дум і пішов витанцьовувати разом з усіма. Пізніше у небо запустили феєрверки. Адже подорож добігала кінця, і це була остання ночівля на островах.

Наступного дня «Красуня» вже з максимально можливою швидкістю мчала до Рибограда. Всі мандрівники вже дуже хотіли додому, особливо кошенята, які скучили за батьками.

Звичайно ж, мама та тато зустріли Киша та Пиша на причалі. Адже ті наперед повідомили їм про час прибуття «Красуні». Дізналися про це і пронозливі репортери. Вони були вже в курсі першого контакту з позаземним розумом і мандрівники, що сходили трапом з яхти, були засліплені численними фотоспалахами та буквально оглухли від питань.

— Це правда, що ви розмовляли з розумними рибами?

— Чи існують позаземні цивілізації?!

— Це правда, що розумні інопланетяни відмовилися спілкуватися з нами?!

— Кажуть, ви знову знайшли піратські скарби!

— А це правда, що…

У Буки, психіка якого була підірвана тривалим перебуванням на острові, навіть шерсть стала дибки. Бідний кіт не витримав такого ажіотажу навколо пасажирів яхти та знепритомнів. Очі його закотилися, і він обм'як. Станіслав, що йшов ззаду, ледве встиг підхопити бідолаху.

Отямився нещасний кіт уже в лікарні. Його прихід до тями помітила симпатична медсестра. Триколірна кішечка із захопленням дивилася на Буку.

— Це ви один із тих, хто контактував із розумними рибами?! А це правда, що…

Цікава медсестра сипала запитаннями без угаву, і Бука вирішив за краще знову знепритомніти.