Глава 5 - Фінал

Глава 5 - Фінал

Рішення не народилося в один момент. Воно не впало на стіл як наказ, не з’явилося на екрані як підказка і не прийшло у вигляді «знаку». Воно визрівало у паузах між словами, у поглядах, у тому, як люди почали обходити одне одного обережніше, ніби не хотіли штовхнути те, що тримало їх ще цілими.

Планета мовчала вже другу добу. Не тим мовчанням, яке було на початку — холодним і ворожим, — і не тим, яке вони відчували під час реакцій, коли тиша була живою. Це було мовчання рівне, як гладка поверхня води: на ній не було хвиль, але ти знав, що під нею є глибина.

Макс сидів у командному модулі, дивився на панель стану корабля й ловив себе на дивній думці: він більше не хотів «перемогти» цю ситуацію. Він хотів її завершити так, щоб потім не соромитися власного способу виживання.

Ден увійшов без стуку. На Землі це було б порушенням дисципліни, але тут дисципліна давно стала не формою, а змістом.

— Ти не спиш, — сказав Ден.

— Сплю, — відповів Макс. — Просто не тоді, коли хочу.

Ден підійшов до панелі, глянув на показники.

— Керрі каже, що системи можна підняти на передстартовий режим, — сказав він. — Без повного імпульсу. Без «крика» в середовище.

Макс кивнув.

— Вона права.

Ден помовчав, потім сів навпроти, сперся ліктями на коліна.

— Ти думаєш, планета нам дозволить? — спитав він тихо.

Макс подивився на нього довго.

— Це погане питання, — сказав він.

— Чому?

— Бо воно ставить нас у позицію тих, хто просить дозволу, — відповів Макс. — А ми не знаємо, чи тут взагалі існує «дозвіл». Може, є тільки наслідки.

Ден стиснув щелепи.

— Я все одно хочу додому.

— Я знаю, — сказав Макс. — Я теж.

Вони знову замовкли. У тиші було чути, як працюють вентилятори, як у далині ледь клацають реле — корабель дихав своїм механічним диханням, ніби нагадував: він ще тут, ще не став частиною каменю.

— Якщо ми будемо чекати знака, — нарешті сказав Ден, — ми так і не полетимо.

— Саме так, — відповів Макс.

І тоді Ден сказав те, що довго носив у собі:

— Я боюся не старту. Я боюся того, що буде після. Якщо ми повернемось, а нам не повірять. Якщо нас зроблять… — він пошукав слово, — винними.

Макс опустив погляд на список імен, який тримав у кишені куртки, але ще не діставав.

— Винними нас зроблять у будь-якому разі, — сказав він спокійно. — Бо хтось віддав команду, щоб ми сюди прилетіли, а хтось буде змушений пояснити, чому це сталося. І найпростіший спосіб — знайти крайніх.

Ден видихнув, наче в нього забрали останню ілюзію.

— Тоді… — почав він.

— Тоді ми будемо готові, — закінчив Макс. — Але готовність не знімає потреби діяти.

Він підвівся.

— Збирай усіх. Не на нараду. На розмову.

Вони зібралися у спільному модулі — не в командному. Це було важливо: Макс не хотів, щоб кімната сама підказувала ролі.

Варвара прийшла останньою. В руках у неї був блокнот, який вона майже не випускала останніми днями. Вона сіла ближче до Софі, ніби так було спокійніше.

Керрі одразу поклала на стіл планшет, але не ввімкнула його.

Олівер сів так, щоб бачити всіх. Не як суддя — як людина, яка намагається тримати картину цілісною.

Макс не почав з цифр.

— Планета мовчить, — сказав він. — Але ми більше не чекаємо, що вона нам щось скаже. Ми зробили все, щоб не втратити себе тут. І тепер питання не в тому, що відбувається навколо. Питання в тому, що ми робимо далі.

Ден хотів одразу сказати «летимо», але стримався. Це вже було прогресом.

— У нас є можливість старту, — продовжив Макс. — Технічно — так. Ризиковано — так. Але можливість є. І я хочу, щоб кожен сказав одне: чи готовий він летіти без гарантій.

— Без гарантій чого? — спитала Варвара.

Макс не відвів погляду.

— Без гарантій, що Земля нас прийме, — сказав він. — Без гарантій, що ми зможемо пояснити, що тут було. Без гарантій, що ми повернемось такими, як були. І без гарантій, що планета… — він зробив паузу, — не стала частиною нашого внутрішнього стану.

Софі повільно кивнула, ніби саме так сформулювала б свої страхи, але не мала слів.

— Я готова, — сказала вона першою. — Але я хочу зробити це правильно. Не з втечі. З рішення.

— Я готовий, — сказав Ден. І додав, трохи тихіше: — Але я боюся.

Варвара подивилася на нього здивовано — не від слів, від їхньої чесності.

— Я… — Варвара задумалась, — я готова летіти, якщо ми будемо пам’ятати, що ми не «просто повертаємось додому». Ми повертаємось у світ, де нам знову доведеться доводити очевидні речі. І я не хочу, щоб ми там зламалися через це.

— Я готовий, — сказав Олівер. — Бо якщо ми залишимось, ми будемо адаптуватися далі. А адаптація без меж — це розчинення. Але… — він глянув на Макса, — ми маємо прийняти, що частина процесу поїде з нами.

Керрі мовчала найдовше. Її втомлений погляд ковзав по обличчях, ніби вона намагалася знайти найслабше місце в системі під назвою «команда».

— Я готова, — сказала вона нарешті. — Але я скажу чесно: корабель теж «готовий». І це мене лякає більше за все.

Ден нахмурився.

— Ти знову про свою «адаптацію»?

— Так, — кивнула Керрі. — Бо вона реальна. Я бачу її в логах. Я бачу її в тому, як енергосистема перестала боротися з фоном. І я не знаю, як вона поведе себе, коли фон зміниться на земний. Це як витягнути людину з води і одразу змусити бігти.

Макс уважно вислухав.

— Тому ми не робимо повний старт сьогодні, — сказав він. — Ми робимо передстартову перевірку на мінімальному режимі. Це наш компроміс: рухатися, не рвати. Підняти системи — але не вистрілити.

Варвара нахилила голову.

— А якщо планета й на це промовчить?

Макс усміхнувся кутиком губ.

— Тоді ми перестанемо ставити питання планеті і почнемо ставити питання собі, — відповів він. — Бо мовчання — теж відповідь. Просто не така, як нам хочеться.