Глава 3 - Протокол невизначеності

Вони поверталися мовчки.

Не тому, що не було що сказати — навпаки, слів було забагато, і кожне з них могло виявитися зайвим. Ден ішов першим, рівно, з тією ж прямою спиною, з якою входив у небезпечні зони ще на Землі. Софі трималася трохи позаду, уважно стежачи не за місцевістю, а за людьми: за їхньою ходою, диханням, дрібними рухами, які видають стан краще за будь-який датчик. Керрі йшла повільніше, ніби не хотіла втрачати контакт із тим, що лишалося за спиною. Олівер замикав групу, час від часу озираючись — не зі страху, а з відчуттям, що простір за ними ще не договорив.

Туман відступав неохоче, але пропускав. Не розступався урочисто — просто ставав рідшим там, де вони проходили. Ден помітив це краєм свідомості й одразу ж відкинув думку: шукати закономірності зараз було небезпечно. Краще фіксувати факти.

Факт перший: усі на ногах.
Факт другий: дихати легше, ніж мало б бути після такого напруження.
Факт третій: у голові — дивна порожнеча, ніби після довгої дороги без сну.

Коли з туману проступили модулі табору, Варвара видихнула так голосно, що сама ж здивувалася цьому звуку.

— Ви живі, — сказала вона. Не як констатацію, а як перевірку реальності.

— Поки що, — відповів Ден.

Це прозвучало жорсткіше, ніж він хотів, але він не вибачився. Зараз не час.

Макс стояв біля корабля, спершися на контейнер з інструментами. Він не пішов назустріч, не жестикулював, не питав. Просто дивився. У цьому погляді не було підозри — лише напружене очікування людини, яка знає: відповідь змінить усе, але не хоче пришвидшувати момент.

— Усі всередину, — сказала Софі ще до того, як хтось устиг заговорити далі. — Медичний огляд. Зараз.

— Це наказ? — спитала Варвара, вже знімаючи рукавички.

— Це профілактика, — відповіла Софі. — А якщо хочеш — так, наказ.

Вони зайшли в модуль один за одним. Світло здалося занадто яскравим після туману, повітря — сухішим. Керрі мимоволі потерла очі.

— Сідай, — сказала Софі, вказуючи на складне крісло. — Усі по черзі.

Почали з Дена. Він сів рівно, дивлячись прямо перед собою, поки Софі під’єднувала датчики.

— Тиск підвищений, — пробурмотіла вона. — Пульс стабільний, але… — вона зупинилася, вдивляючись у показники. — Реакція на стрес нетипова.

— У який бік? — спитав Макс.

— Не гірше, — відповіла вона. — Інше. Ніби організм… адаптується швидше, ніж має.

Ден знизав плечима.

— Я просто радий, що ми назад.

Софі подивилася на нього уважно.

— Ти не брешеш, — сказала вона. — Але й не кажеш усього.

Він не відповів.

Керрі сіла наступною. Її руки тремтіли ледь помітно, але стабільно. Софі помітила це одразу.

— Це не шок, — сказала Керрі ще до того, як лікарка встигла щось сказати. — Це… перенавантаження.

— Я сама вирішу, що це, — спокійно відповіла Софі.

Вона мовчки працювала кілька хвилин, переглядаючи дані з різних датчиків, а потім зітхнула.

— У тебе гіперфокус, — сказала вона. — Нервова система не «впала», вона пішла в режим утримання. Це небезпечно в довгій перспективі.

— А в короткій? — спитала Керрі.

— У короткій ти будеш працювати краще за всіх, — відповіла Софі. — Поки не зламаєшся.

Керрі кивнула, ніби саме це й очікувала почути.

Олівер був останнім. Він сів, посміхнувся Софі втомленою, майже вибачливою усмішкою.

— Якщо скажеш, що я «нормальний», — сказав він, — я не повірю.

Софі глянула на показники, потім — на нього.

— Ти… стабільний, — сказала вона повільно. — Але з підвищеною когнітивною активністю. Ти намагаєшся осмислити занадто багато за короткий час.

— Це моя робота, — відповів він.

— Це твій захист, — виправила вона.

Коли огляд закінчився, у модулі повисла тиша. Не напружена — зосереджена. Макс стояв осторонь, даючи Софі час зібрати думки.

— Підсумок, — сказав він нарешті.

Софі зняла рукавички.

— Це не отруєння. Не інфекція. Не класичний стресовий розлад, — сказала вона. — Це адаптаційна реакція на середовище, яке… — вона підібрала слово, — не чинить прямого опору.

— Тобто? — спитала Варвара.

— Тобто воно не намагається нас убити, — відповіла Софі. — Але це не означає, що воно безпечне.

Керрі підняла голову.

— Це означає, що ми ще не знаємо, як воно небезпечне.

Макс кивнув.

— Добре, — сказав він. — Відпочинок. Година. Потім — розбір. Без припущень. Без висновків. Тільки факти.

Варвара криво всміхнулася.

— Тобто найважче.

— Саме так, — відповів Макс.

Коли всі почали розходитися, Олівер затримався на мить біля виходу й тихо сказав, ніби самому собі:

— Найгірше не те, що ми не розуміємо, де ми.
— А що ми починаємо розуміти, ким ми тут стаємо.

Макс почув.
І нічого не відповів.
Година відпочинку не принесла відчуття відновлення. Вона лише зняла найгостріше напруження — так, як знімають тиск із перевантаженого клапана, знаючи, що сама система від цього простішою не стала.

Макс використав цей час, щоб пройтися табором. Не з перевіркою — з інвентаризацією реальності. Корабель стояв так само, але показники на зовнішніх панелях повільно змінювались, ніби система ще не вирішила, в якому режимі існувати. Модулі табору працювали стабільно, але енергоспоживання зросло на кілька відсотків без очевидної причини. Це не було критично. Це було… насторожливо.

Коли команда зібралася знову, вони сіли не навколо одного столу. Хтось залишився стояти, хтось сперся на стіну, хтось узяв планшет і тримав його, як фізичну опору. Варвара принесла термоконтейнер з напоєм і поставила його посередині — не як жест турботи, а як спробу зробити простір менш офіційним.

— Добре, — сказав Макс. — Працюємо за правилами. Без інтерпретацій. Без «мені здається». Тільки те, що можна перевірити або вже зафіксовано.

— Тобто без половини того, що ми відчули, — зауважив Олівер.