Глава 2 - Зв'язок

Макс прокинувся ще до того, як модуль «вирішив», що настав ранок. У нього не було будильника — були звички. Вони будили краще за будь-які системи.

Кілька секунд він лежав, слухаючи тишу. У таборі тиша була не порожньою, а щільною — як тканина, яку можна намацати пальцями. Десь поруч спав Ден: тихо, але напружено, ніби навіть уві сні тримав периметр. У сусідньому відсіку хтось перевернувся — Варвара, судячи з того, як зітхнула, наче розчарувалася в реальності.

Макс підвівся обережно. Плече боліло ще від учора, але вже не так, щоб заважати рухатися. Боліло — значить, живий. Це був простий критерій.

Він відчинив шлюз і вийшов надвір.

Холод одразу вчепився в шкіру. Не лютував, але нагадував: ти тут гість. Туман стояв низько, розчиняючись біля кам’яних полиць і збираючись у западинах. На горизонті мерехтіли ті самі тонкі світлові смуги — невпевнені, мов подих. Небо було сталевим, і здавалося, що воно висить над головою трохи нижче, ніж на Землі.

Макс озирнувся на табір. Два модулі — маленька острівна цивілізація. І за кілька сотень метрів — корабель. Їхній шанс. Їхня пастка. Їхня причина бути тут.

Він пішов до корабля один, не будячи інших. Йому не потрібен був супровід, щоб думати.

По дорозі він ловив себе на дивному відчутті: планета не була «ворожою», але й не була байдужою. Більшість мертвих світів не викликають такого відчуття. Вони просто є — камінь і небо. А тут… тут було щось, що наче стежило за самим фактом їхнього існування.

Макс зупинився, прислухався. Десь у тумані клацнуло. Ніби камінь торкнувся каменя. Ніби щось пересунулося.

Він не рушив туди. Сьогодні в нього була інша задача.

Корабель зустрів його мертвим металевим мовчанням. Обшивка була подряпана, місцями зім’ята, але головний корпус тримався гордо, як побитий боксер, який відмовляється падати. Макс торкнувся борту долонею, ніби перевіряв, чи теплий.

— Тримайся, — сказав він тихо. — Ми теж тримаємось.

Йому самому від цього стало трохи смішно. Командир розмовляє з кораблем — як старий моряк з човном. Але в глухому світі іноді треба говорити хоч із чимось, що може відповісти дією.

Відповіді поки що не було. Але корабель мав ожити.

Коли сонце (якщо це взагалі можна було назвати сонцем) піднялося трохи вище, табір прокинувся.

Першою вийшла Софі. Вона завжди виходила так, ніби її витягли з холодної води й одразу дали роботу: без зайвих емоцій, з прямим поглядом і готовими руками.

— Командире, — сказала вона, побачивши Макса біля корабля. — Ти знову без сну.

— Сон — після ремонту, — відповів він.

— Сон — до того, як хтось зробить дурість через втому, — сухо сказала Софі.

Вона підійшла ближче, на мить торкнулася його плеча — перевіряючи, як рухається суглоб.

— Болюче, але терпимо, — резюмувала вона.

— Як і життя, — сказав Макс.

Софі глянула на нього так, ніби він тільки-но пожартував погано, але чесно.

— Я зараз скажу щось медичне, — попередила вона. — Якщо під час ремонту ти почнеш компенсувати плечем, навантаження піде на спину. Потім я буду тебе різати поглядом ще сильніше.

— Прийнято.

— Добре.

Вони ще говорили б, але з туману з’явився Ден. Він ішов рівно, і здавалося, що навіть камені на його шляху стають у стрій.

— Стан? — одразу запитав він.

— Починаємо ремонт, — сказав Макс.

— Потрібен розподіл, — відповів Ден. — Без хаосу.

— Звісно, — кивнув Макс. — Де Керрі?

— Я тут, — пролунав голос ззаду.

Керрі з’явилася так, ніби й не спала. Це було її звичне обличчя: втома як стандартний фон, і очі, в яких завжди блимає роздратування на всесвіт за те, що той працює не за інструкцією.

Вона тримала планшет і набір інструментів. На поясі висів маленький модуль з кабелями.

— Я вже зробила попередню карту пошкоджень, — сказала вона. — Якщо ми хочемо злетіти — нам треба не “підлатати”, а перезібрати частину вузлів. Використаємо сегменти з модулів табору. Я не в захваті, але вибору немає.

— Табір і так тимчасовий, — сказав Ден. — Корабель — пріоритет.

— Дякую, капітане очевидність, — пробурмотіла Керрі.

Ден насупився.

— Мерфі, — поправив він. — І без язикових вправ.

Керрі не відповіла. Вона не любила Дена не тому, що він поганий — а тому, що він був небезпечний у конфлікті: занадто прямий, занадто впевнений, що «правильно» — це те, що написано в протоколі.

Макс підняв руку:

— Добре. Варвару й Олівера сюди. Починаємо всі разом.

Наче за сигналом, з табору вигулькнула Варвара. Вона вже встигла зібрати волосся, накинути куртку, і виглядала так, ніби планета — це просто дуже дивний кемпінг.

— Я чула слово “перезібрати”, — заявила вона. — Це значить, що хтось буде багато матюкатися?

— Це значить, що ти не маєш торкатися інструментів без рукавичок, — сказала Софі.

— Я не торкатимусь, — пообіцяла Варвара. — Я тільки морально підтримуватиму. І, якщо треба, прокляну всесвіт.

— Всесвіт байдужий, — сказав Ден.

— Ти просто не вмієш проклинати, — підморгнула Варвара.

Олівер прийшов останнім — спокійний, з тим самим виразом обличчя, ніби все це частина великого експерименту з людською поведінкою.

— Я тут, — сказав він. — І я вже бачу, як наша маленька група зараз буде робити те, що люди роблять найкраще: шукати винних, навіть коли треба крутити гайки.

— Винних будемо шукати після ремонту, — відрубав Ден.

— О, — тихо сказав Олівер. — Уже є кандидат.

Ден зробив вигляд, що не почув. Але почув.

Ремонт почався з того, що Керрі перетворила весь простір навколо корабля на живу схему. Вона розклала контейнери, позначила зони, повісила маркери на пошкоджені секції, загнала всіх у структуру:

— Ден — силові кріплення і механіка. Тобі треба, щоб усе стояло рівно і не впало на нас.
— Варвара — модулі табору, демонтаж і доставка сегментів. І так, це значить тягати.
— Олівер — “тримай/принеси/подай”. Не смійся. Це найкорисніше, що ти можеш робити без ризику вбити когось викруткою.
— Софі — контроль травм і стану. І ще — ти мій “стоп-кран”, якщо я почну робити дурниці від втоми.
— Макс — координація і рішення. Бо якщо я буду вирішувати все сама, я або зламаюсь, або зламаю корабель.