Глава 1 - Траєкторія

Чикаго вміє робити вигляд, що нічого не відбувається. Навіть коли за кілька кілометрів від центру міста в ангарі розміром із квартал стоїть корабель, який завтра зникне з орбіти Землі й полетить туди, куди людство зазвичай посилає тільки зонди та самовпевненість.

Надворі тягнуло зимовою вологою, хоча календар уперто називав це «пізньою осінню». Небо було рівне, як аркуш дешевого паперу, а вітер з озера Мічиган проходив крізь одяг так, ніби перевіряв, чи не забули люди надіти совість. Від цього вітер завжди ставав сердитішим.

В ангарі було тепліше — не фізично, а за відчуттям. Тут пахло металом, мастилом і напруженням. Пахло тим, що потім у звітах називають «передстартовою атмосферою», а в реальному житті — «коли всі роблять вигляд, що не бояться».

Корабель експедиції «KAVEO» стояв під м’яким світлом прожекторів. Він був не красивий — красивими бувають речі, які не планують падати. Він був правильний: обтічний, зібраний, мов стиснута пружина, і весь — з тих самих матеріалів, яким довіряють більше, ніж людям: композити, сплави, кераміка, багатошарові екрани. На його борту було все, що потрібно для польоту: системи підтримки життя, посадкові модулі, запасні герметичні секції, складні контейнери з інструментами, а ще — шість людей і один інтелект, який формально людиною не був.

Під корпусом корабля, наче під китом, сновигали техніки. Хтось показував великим пальцем угору, хтось лаявся так тихо, що це виглядало майже культурно.

А шестеро людей стояли трохи осторонь, перед маркуванням «Тільки персонал» і дивилися на те, що стане для них домом. Або пасткою. Або і тим, і тим — у різному порядку.

Макс ван дер Холт, якого всі вже давно звали просто «Голландець», тримав руки за спиною. Він робив так завжди, коли мусив виглядати спокійним. Це був жест людини, яка багато років звикла, що від її голосу залежить, чи хтось повернеться додому. Високий, підтягнутий, із сивиною, що не приховувалася й не просила вибачення. Йому було сорок чотири, і він уже встиг прожити дві різні біографії: одну — офіційну, з відзнаками та службовими характеристиками, іншу — приватну, з батьком-п’яницею і дитинством, де справедливість доводилося вигризати зубами.

Тепер справедливість у нього була вбудована в голос. Низький, рівний, такий, що навіть найсміливіші думки обережно стають у шеренгу.

Поруч стояв Ден Мерфі, його заступник. Тридцять дев’ять, колишній капітан сухопутних військ. Ден виглядав так, ніби слово «дисципліна» колись урятувало йому життя — і він відтоді вирішив віддячити, нав’язуючи дисципліну всім навколо. Він тримався трохи жорсткіше, ніж потрібно, і трохи напруженіше, ніж хотів би. У нього в очах сиділо старе, знайоме багатьом офіцерам питання: «А якщо вони мене не слухатимуть?»
І ще одне, глибше, яке він собі не дозволяв: «А якщо я не зможу їх втримати?»

Варвара Лінч стояла так близько до них, ніби тепло людей — це теж частина спорядження. Двадцять дев’ять, колишня лейтенантка ВМФ США. Вона була з тих, кого називають «сонцем команди» — хоча сонце, якщо чесно, іноді буває сліпучим і надто впевненим у собі. Варвара усміхалася — не показово, не для камер, а так, як усміхаються люди, які вірять: якщо ти не зламаєшся всередині, зовнішні проблеми можна пережити.

Вона підштовхнула ліктем Дена:

— Дивись, Мерфі. Якщо ми повернемося, я хочу офіційний диплом «Людина, яка не дала команді розслабитись». З підписом президента. І бажано з позолотою.

Ден навіть не повернувся.

— Позолота важка. Зайвий вантаж.

— От бачиш? — Варвара поглянула на Макса. — Він навіть мої жарти оптимізує під паливну ефективність.

Макс не усміхнувся, але куточок губ посунувся — ледь-ледь.

— Візьмемо диплом у цифровому вигляді, — сказав він. — Легше й дешевше.

— О, це вже майже гумор, капітане, — Варвара підняла брови. — Я запишу.

Трохи далі стояв Олівер Грант, психолог. Тридцять три роки, з посмішкою, яка здавалася вмонтованою — але не фальшивою. Він умів дивитися на людей так, ніби в кожного є прихований підпис дрібним шрифтом, і він цей підпис читає, але не озвучує вголос. І за це його або любили, або підозрювали.

— Я вже бачу перший груповий конфлікт, — сказав Олівер з удаваною серйозністю. — Варвара хоче позолоту, Ден — економію маси. Макс — компроміс. Вітаю, команда, ви працюєте як годинник.

— Поганий годинник теж працює, — відрізав Ден.

— Але двічі на день показує правильний час, — не моргнувши, відповів Олівер. — Це дуже оптимістична метафора, між іншим.

Софі Кларк стояла на крок осторонь. Тридцять п’ять, військова медикиня. Обличчя її було спокійне, як у людини, яка знає: паніка — це просто симптом. Вона не усміхалася майже ніколи, але й не виглядала похмурою — радше зібраною. Руки тримала так, ніби завжди готова натиснути на кровоспинний, зробити укол, затягнути шину або, в крайньому разі, поставити когось на місце голосом, який не терпить заперечень.

Колись Софі працювала медиком у лікарні Лос-Анджелеса — там, де не вистачає часу навіть на те, щоб злякатися. За рік до експедиції вона пішла у військові медики. Хтось сказав би — «змінила життя». Софі сказала б — «перевела ризики в інший розділ».

Поруч з нею — Керрі Нолан, інженерка команди. Тридцять вісім. Колишня технологиня, з таким виглядом, ніби в її житті сон — це розкіш, а відпочинок — міф для слабких. Вона постійно виглядала трохи втомленою, але це була втома не від слабкості, а від постійної боротьби з реальністю, яка вперто не хотіла бути простою.

Керрі дивилася на корабель так, ніби одразу бачила всі місця, де щось може піти не так. І це було корисно. Неприємно, але корисно.

— Я все ще думаю, що назва «KAVEO» звучить як бренд енергетика, — пробурмотіла вона. — «Випий і полети». В інструкції дрібним шрифтом: «Можливі побічні ефекти у вигляді космосу».