Планета 404

Річчі 1247 вправно вів свій невеличкий юркий зореліт до заздалегідь наміченої цілі. Ось і планетка!

— Нарешті! — він аж підстрибнув у кріслі і скуйовдив руді кучері, які і без того лізли в очі.

Поки ті телепні з археологічної служби знайдуть гроші на експедицію, він вже тут все обмацає і відбере найкраще.

— Чуйка, як наші справи?

Підстаркуватий андроїд з облупленою на суглобах різнокольоровою фарбою та неліцензійною оперативною системою трошки підвисав, тому Річчі 1247 сам сидів за штурвалом, а андроїд був за другого пілота.

— Починай гальмувати, старий, бо вріжемся, — нарешті відвис андроїд і почав жваво тикати по панелі, вмикаючи реверс тяги.

Корабель струснувся і почав різко гальмувати, запахло горілою проводкою.

— Та дідько! — не витримав Річчі 1247. — Доведеться зробити пару зайвих кіл орбітою, бо спалимо всі запобіжники. Збав імпульс, покружляємо трохи.

Вони вийшли на орбіту і, поки корабель гальмував, провели невелике дослідження.

— Це те, що я думаю? — задумливо запитав Річчі 1247, вдивляючись в екран, який транслював оптичну картинку.

— Так, — відгукнувся Чуйка, опрацьовуючи всі інші діапазони і одразу моделюючи статистику і якісь графіки.

— Та невже? — недовірливо посміхнувся хлопець. — І що ж саме я думаю?

— Що ця планета давно і серйозно закинута. Ймовірна причина — повне знищення цивілізації внаслідок критичного катаклізму або ж військового конфлікту.

Річчі 1247 тільки здивовано знизав плечима.

— Маєш рацію, старий. То де сідаємо?

Андроїд мовчки працював ще декілька хвилин і нарешті виділив на екрані, де відображалась карта, шматок поверхні.

— Тут є слабкий сигнал.

— Там хтось є? — здивувався хлопець, бо в таке не дуже вірилось.

— Ні, сигнал автоматичний. Це маяк, — уточнив Чуйка.

— Добре, сідаємо, — погодився Річчі 1247 і пристібнувся.

— Прокладаю курс. Курс готовий. Слідуємо на посадку визначеним курсом.

Невеличкий корабель легко обійшов купи старого залізяччя, що бовтались на орбіті планети, і пішов на зниження.

Напарники спустилися з корабля і трошки пороззиралися.

— Самі руїни. Бачу, ці хлопці часу даремно не витрачали, — прокоментував Річчі 1247 навколишню розруху.

— Краще увімкни сканер радіації, тут місцями фонить, — порадив Чуйка і почовгав у напрямку сигналу.

Вони йшли деякий час в сторону пологого пагорба, який колись був, мабуть, містом. Де-не-де ще стирчали скелети багатоповерхівок, поневічені війною та часом.

— Як думаєш, скільки років минуло? — запитав Річчі, роздивляючись череп в кущах, по якому саме пробігав невеликий рудий жук.

— Неможливо визначити, — озвався андроїд. — В археологічному товаристві було обговорення, що навіть згадки про цю планету в архівах немає. Враховуючи моделі супутників на орбіті, яких також немає в наявності в наших каталогах, ймовірно, минуло вже не одне століття.

— Стародавня планета! — хлопець посміхнувся. — Та це ж цілий скарб! Ще й маяк якийсь досі працює. Якщо знайдемо їхні технології… За таке барахло на чорному ринку можна озолотитися! Далеко ще йти?

— Вже прийшли, — Чуйка стояв перед невеликою будівлею. Ба, навіть не будівлею, а чимось на кшталт округлого бункеру з єдиними міцними металічними дверима, що навіть зараз виглядали майже як нові, лише брудом трохи притрушені.

— Що там написано? Бач, зверху? — Річчі підійшов ближче. — Чуєш чи ні, агов?

— Намагаюсь розшифрувати, — з затримкою відповів андроїд. — Мова невідома, якесь старовинне лайно. Зачекай, нижче приписка двійковим кодом. Розшифровую. Готово. «Архів знань людства, необхідний для відновлення цивілізації».

— Ого. Так і написано? То ми тепер багатії?! — хлопець видав складний жест, що означав перемогу.

— Досить махати руками, — зупинив його Чуйка. — Пройшло багато часу.

— До біса, відкривай!

Андроїд трохи погрався з дверима і нарешті зміг їх відчинити. 

За дверима були сходи, що вели кудись під землю.

Вони ввімкнули ліхтарі і зайшли всередину, аж тут щось голосно щовкнуло, в стіні відкрився отвір, а з нього вистрибнула автоматизована стрілкова турель із кулеметом. Він клацнув затвором, ніби капкан ляснув.

— Дідько! — Річчі пригнувся і одночасно подався назад до дверей, але вони виявилися замкненими. Він довбався у них, як муха у вікно, але вихід був намертво заблокованим. — Зроби щось! Чуєш, зроби щось! — заволав хлопець.

— Заспокойся, воно вже не робоче, — відповів Чуйка, зробив крок до турелі і хутко викрутив її зі стіни. — Ось, бачиш, сама іржа.

— Кляті древні люди! — рудий вилаявся, як тільки міг, і стер з лоба холодний піт. — Я вже думав, що тут сконаю… А що з дверима?

— Треба сюди натискати, якщо хочеш відчинити. Сподіваюсь, наступного разу ти впораєшся, — андроїд поклав на підлогу іржавий кулемет зі звисаючими шматками дротів керування. — Ходімо.

Вони почали спускатись і пройшли вже чотири сходові прольоти, коли Чуйка раптово зупинився.

— Тут сходи обвалилися, йди обережно та тримайся. — Андроїд перескочив через кілька сходинок, що впали, але людина такий стрибок повторити не змогла б, тому хлопець вчепився у поручні і обережно перебрався на інший край провалля.

— На що не підеш заради грошей, — пробурмотів він, відсапуючись. Далеко внизу, у безмежній темряві, щось відсвічувало, ніби вода.

Вони пройшли ще кілька прольотів, і робот ще раз зупинився.

— Що там знов?

— Тепер так просто не вийде, попереду немає двох сходових маршей, доведеться спускатись на лебідці.

Ліхтарі вихопили з густої темряви провалля і стирчаки поламаної арматури.

— Ти впевнений, що твоя вбудована лебідка мене витримає? — занепокоєно перепитав хлопець. — Не хотілось би тут лежати з поламаними ногами.

— Моя лебідка може витримати двісті кілограмів, тобі нема чого боятися.