Розділ 6

Отже, відкинувши версію про нездорову конкуренцію, я вирішив дізнатися в обох фірмах, що й до чого.

Спершу відправився в "Log in". Тому що перше  вбивство сталося саме в них.

Фірма знаходилася в одному приміщенні з якоюсь юридичною фірмою, але на сьомому поверсі.

Піднімався ліфтом. Сподівався, що може зустріну когось із співробітників і так би мовити, краєм вуха щось почую про останні події. Але цього не сталося.

Опинившись на потрібному поверсі зробив собі позначку, що у цієї фірми гроші водяться. Принаймні інтер'єр каже саме про це. Все в сірих стриманих тонах, але зі смаком і відчуттям далеко не бідності.

- Добрий день. Ви до кого? - поцікавилася секретарка, мило посміхаючись, яка зустріла мене, щойно підійшов до дверей кабінету.
- До головного! - коротко відповів продовжуючи роздивлятися дівчину, яка була "справжня". 
Аж цікаво стало... Невже це після скоєного вбивства? Всі згадали про справжніх себе? Адже, в компанії про вбивство точно знають всі.... Хм...

- Ваше прізвище...- блакитні, мов небо очі, дивилися на мене трохи зніяковілим поглядом.
- Ви тут новенька?
- Так. Перший день. 
- Я так і зрозумів.... - Показав посвідчення.- Я с приводу трагедії, що тут сталася нещодавно.
- Хвилиночку...- занервувала дівчина і  натиснула кнопку з'єднання з головним.- Валерій Іларіонович, до вас прийшли. З поліції.
- Пропусти. - Коротка відповідь, після якої поклали трубку.
- Проходьте.
- Дякую.- Знову глянувши в очі красуні, пройшов до кабінету, де на мене вже чекали.

Вийшов з будівлі я геть не задоволений. Бо нічого путнього так і не дізнався. Все було, як завжди. Дівчина прийшла на роботу, працювали з документами, мала зробити по ним звіт, але не встигла. Колеги знайшли її з розплющеними очима і без ознак "життя". Розумію, що слово життя підходить краще до людини, а не робота, але як інакше сказати не знаю.

Продивився звіти. Нічого особливого. Графіки. Ціни. Заказ запчастин і все таке... Все пов'язане з роботами.

Вилучив робочий ноутбук секретарки і от тепер вже їду в "Avitar".

Ця компанія знаходиться в самому центрі Києва. Перспективний багатий район, перспективна багата компанія. По іншому і не скажеш.

Зайшовши в приміщення відразу відчув, що це не якась там маленька фірма.... 
Тут працюють професіонали. Від секретарки до головного.

Потрапивши в кабінет одного з директорів - братів, не встиг навіть представиться. 
Щойно я відкрив рот, щоб озвучити своє прізвище та ім'я, як в кабінет залетів якийсь божевільний в білому халаті і круглих окулярах. Здається він був чимось стурбований, бо мене навіть не помітив. Пронісся повз мене до столу головного.

- Кирило Степановиче, це все геть не нормально... Він мене не слухає. Робить все, що хоче. А це, запам'ятайте добре, це погано скінчиться для нас всіх.- Нервував так, наче розповідав про якусь заразу.

Кирил Степанович, здається, був готов його розірвати одним лише поглядом, яким казав про те, що йому краще негайно закрити рота.

Отже, є щось, про що я не маю знати...
Цікаво.

- Про кого ви це кажете, шановний? - запитав я. Після цього мене нарешті помітили.

- А це він про новий екземпляр робота.- Не давши змогу щось сказати відповів Кирил.
- Так.... Так... Саме про нього. - ніби приходячи в себе, відповів доктор.
- Геннадій Іванович, зайдіть пізніше. Зараз, бачте - він глянув на мене - я трошки зайнятий.

Я ж також не зводив з них обох погляду. Намагався зловити кожен їхній жест.

Переляканий доктор пішов, лишивши мене з Кирилом.

Сказати, що я щось дізнався не можу. Все як і першій фірмі. За вийнятком, що вбивство сталося в них сьогодні.

Так само, як і в конкурентів, я забрав і в них ноутбук секретарки. Передивлюся їх в може щось знайду.

Треба розібратися в цьому всьому...
Жодних зачіпок. Жодних улік. Ніхто нічого не бачив...

Але так не буває!!! Завжди має щось бути!!! Завжди! Лише треба знайти ту ниточку, за яку смикнувщи, клубок правди, розмотається.
Але як це зробити????

Був вже вечір, коли я прийшов до дому.
Льоха продовжував щось шукати а Інтернеті. Казав про якийсь слід, що може привести до вбивці, на який натрапив і весь день провів в його пошуку. Навіть не їв нічого. Оце я розумію фанатизм. Бо й сам такий. Я ж зробити нічого не міг. Лише чекати. З завмиранням серця. В деякі хвилини навіть жалкуючи, що нічого в цих "слідах" не тямлю.

Поки Льоха проводив своє віртуальне розслідування, я проводив своє.
Переглянув записи з камер спостереження обох фірм за ті дні коли сталися вбивства, передивився інформацію в ноутах секретарок.
І знаєте, таки дещо цікаве я знайшов.
Довелося запросити досьє обох жінок, зробити декілька потрібних дзвінків, скористатися дошкою з фломастером на якій я зробив начерки всього, що сталося і всіх підозрюваних,  і кава. Багато кави. 
Щоб не заснути.

Ніч видалася вельми цікавою. Здавалося, що ще трохи і жодна кава не допоможе, але...  Але зусилля таки дали свої результати. Лишалися лише деякі запитання, відповіді на які має дати Льоша.
З цими думками і заснув.

- Бінго... - почув я о шостій ранку голос родича.
- Сергію, годі лежати. Я таки зробив це... Я склав цей пазл. І ти йому дуже і дуже здивуєшся.

Почувши це, я миттю прокинувся. Хоча спати хотілося неймовірно...

- Ти знаєш, хто вбив жінок? 
- Так.- він посміхався, як голівудська кінозірка на врученні кинопремії.
- І хто це?
- Ніхто.
- Тобто? - Я не міг зрозуміти... Це мені почулося, бо я ще не прокинувся, чи він так жартує.
- Не хто вбив, а що вбило жінок!?

А далі....
Далі правда. 
Та правда, яку я завжди знав. Люди самі ведуть себе до погибелі. В усіх наших бідах ми самі винні. Тепер я зрозумів, по що казав той "божевільний доктор" і чому Кирилові це не сподобалося. Але й їм дещо не сподобається, коли до них прийдуть з поліції... Ну нічого, в них там юристи... Якось вже розберуся. Бо хоч і невмисно, але винні.