Розділ 3.

- Сергію.... В нас проблеми! - чую від шефа, якого геть не помітив, поки намагався зрозуміти що й до чого в новій програмі по пошуку злочинців. Вже тиждень, як намагаюся розібратися в ній. Але для мене це щось неосяжне. Я з комп'ютером зовсім не на ти...

- Тааак, шеф.... Щось сталося? - розвертаючи до нього крісло, питаю.

До речі, він також справжній ( один із небагатьох). Уважно дивлюся в очі намагаючись зрозуміти, наскільки справа серйозна.

- Так. Сталося. І те, що ти зараз почуєш, тобі геть не сподобається. - обличча Олександра Юрійовича виражає глибоку занепокоєність.

- Невже аж настільки, що ви зблідли?
- Так.

Тепер починаю нервувати вже і я. Останнім часом нічого масштабного не траплялося. Тиша та спокій. Так, дрібні афери.
Але зараз, щось зовсім інше. Таким шефа я вже давно не бачив. На ньому лиця не має...

- Хлопці, увага! Є важлива новина. - Звернувся шеф до всіх.

Весь відділок, який в цей час більше нагадував бджолине гніздо, раптово стих. Всі погляди були спрямовані на Юрійовича.

- В нас вбивство! - витираючи піт з лоба промовив шеф і тяжко зітхнувши сів на край столу біля якого стояв.

- Тобто вбивство? - перепитав я, досі не вірячи в  почуте, напруживши зір і слух.
- Так, Сергію, тобі не почулося!
- Як це сталося і де? Пограбування вдома чи людина на вулиці?

Він уважно глянув на мене, а потім й на інших співробітників, не кваплячись відповідати.

- Шеф, не доводьте до сказу. Нерви і так скаженіють після почутого. Кажіть як є... Ми ж не перший день працюємо.

- Добре, добре....  Так, не перший день.... 
І знову пауза...
- Всі хто стоять сядьте, бо впадете. В нас такого ще не було!
Вбивство сталося без п'яти хвилин на дванадцяту. Якраз в той самий час, коли жертва збиралася йти на обід. Її знайшли співробітники.
Працювала ця жінка в компанії " Log in".

- Зачекайте, зачекайте.... - перебив я Олександра Юрьйовича. - Я чув про них. Вони почали розробку нових роботів, але набагато дешевших ніж у "Avitar". Вчора була презентація їхнього продукту. Здається, що вони навіть в змозі конкурувати з ними.
- Так. Все вірно. 
- Але до чого тут звичайна секретарка?
- Не знаю. Відомо лише те, що файли, які вона мала роздрукувати зникли. І то, явно, були не звичайні звіти. Так само, як і секретарка.
- Тобто?

- Сергій, ти що тут один? - запитав мене один з колег. - Нехай шеф договорить все, а потім вже будемо питати що й до чого. Нетерплячка ти наш...
- Міх, цікаво же... Добре. Далі не перебиватимему...- відповів пильно дивлячись на шефа, який ніби навмисно тягнув час, мов гумку. 
- Шеф та кажіть все що знаєте, бо мізки плавляться від здогадок. Що з секретаркою? Чим вона незвичайна?
- Сергій..- знову колега подав голос
- Та годі тобі...- відповів не дивлячись. Ну, не можу я втриматися.

- Секретарка була роботом. - випалив шеф і всі, ніби померли. Мертва тиша. Не було чутно жодного подиху.

-Так. - махаючи головою промовив шеф. - Ви все правильно зрозуміли. Вбивство людини сталося через робота. Тобто, через мережевий зв'язок заліза зі свідомістю людини. Ось так.

- Хіба таке взагалі можливо?
- Може тут якась помилка?
- Ви впевнені, що людина була в цей час під'єднана до робота?

Питання від колег сипалися на шефа, мов краплі дощу у зливу.
А от я навпаки замовк....

Я не міг повірити, що таке взагалі можливо. Яким чином? Хто? Нащо? Як же так? А якщо завтра захочуть вбити ще когось? Невже, просто натиснуть якусь кнопку і все, людини немає??? Отже, система захисту дала збій і тепер всі у небезпеці?

- Будь ласка, заспокойтеся! - зупинив поток запитань шеф. - Немає ніякої помилки. Це - вбивство. Яким чином? Це питання на яке не має відповіді, але ми мусимо її знайти. Такого ніхто не очікував. І навіть, не міг собі уявити. Зрозуміло лише одне, ми всі знаходимося у небезпеці. Це віртуальна війна. Атака, результатом якої є смерть людини.
Якщо чесно, то почувши цю новину я спершу теж не повірив. Але... Але маємо людську жертву. Перше, що ми маємо зробити, так це попередити інші. Та, - шеф тяжко зітхнув - ми не можемо розголошувати це, щоб не сіяти паніки серед населення.

- Шеф, ви взагалі чуєте те, що зараз говорите? - не витримав я.
- Як це не розголошувати? Тисячі, ні мільйони людей у небезпеці. - Я був обурений почутим.

- Сергій, я розумію твої почуття, але це наказ зверху. Я не можу нічого вдіяти. Хоча й намагався....

- Невже гроші настільки важливіші? Що вони там собі думають? Вони бережуть свої кишені, а розгрібати це все нам? Та, що там розгрібати.... !? Це людські життя! Людські! Це не просто акаунт у фейсбуці чи інстаграмі, який зламали...

- Заспокойся. - Юрьйович не дав мені змогу договорити.-  Я розумію твоє загострене відчуття справедливості, але... Ми нічого не можемо вдіяти. Лише шукати вбивцю.

Гнів охопив мене. Лють спалахнула за лічені секунди. Дурні! Які ж вони дурні! Всі! І ті хто це все затіяв, і ті хто цим користується. З самого початку було зрозуміло, що ми всі поплатилося за це. От тільки не знали якою ціною. Та хто взагалі про щось подібне замислювався!? 
От тепер і маємо. Ну що, ера інтернету й неймовірних технологій, наскільки ти нас захопила? 
Ми пірнули у безодню, з якої не побачимо шляху назад. Нажаль...

- Де його шукати? В інтернеті? Ви глузуєте з нас?

- Досить! Заспокойся вже! Ти не один тут обурений... - підвищив голос шеф.

- До дідька все... - Я звівся на ноги і жбурнувши стільця, попрямував до виходу.

- Сергій...

- Вони самі винні. Всі ті, хто з цим зв'язався. От нехай тепер і розплачуються. - не обертаючись відповів.

Ґрюкнувши дверима вийшов з відділення поліції.