Розділ 1. Дванадцять пунктів до кінця літа

Є речі, які краще планувати заздалегідь.

Наприклад, скільки абрикосів можна з’їсти до обіду, щоб мама не сказала, що я знову псую собі шлунок. Або о котрій треба вийти з дому, якщо не хочеш зустріти сусідку тітку Галю, яка щоразу запитує, чи не з’явився в мене хлопець, хоча ще вчора я пояснювала їй, що хлопці не ростуть на підвіконнях разом із базиліком.

Ще можна планувати кишенькові гроші, книжки на літо й кількість фотографій, які вдасться зробити на старий мамин фотоапарат.

А от людей планувати не можна.

Особливо тих, які одного дня кажуть, що все буде добре, а наступного — збирають речі.

Це я зрозуміла не відразу. Мені знадобилося майже два роки, кілька непрочитаних повідомлень і одна коробка з-під взуття, в якій лежали речі, що раніше здавалися важливими.

Але про це згодом.

Першого червня я прокинулася о сьомій дванадцять. Не тому, що була відповідальною людиною, яка зустрічає літо з відкритими обіймами. Просто сонце вперлося мені просто в обличчя, а кімната нагрілася так, ніби хтось залишив увімкненою духовку.

За вікном кричали горобці. У дворі дзенькнуло відро. Десь далеко, за будинками, гудів автобус, а з кухні долинав знайомий звук ножа, що стукав об дошку.

Літо почалося без урочистостей.

Ніхто не виголосив промову. Ніхто не вручив мені квиток у нове життя. Навіть небо не було особливо святковим — звичайне блакитне, трохи вимите нічним дощем.

Я перевернула подушку прохолодним боком догори й подумала, що, можливо, саме так і краще.

Нехай усе починається тихо.

Я не хотіла, щоб цього літа сталося щось грандіозне. Грандіозні події зазвичай вимагали від мене грандіозних почуттів, а з останніми в мене були складні стосунки.

Мені хотілося велосипедних прогулянок, річки, книжок із загнутими сторінками й фотографій, на яких старі будинки виглядали б трохи чарівнішими, ніж у житті. Хотілося вечорів на балконі, коли повітря пахне нагрітою цеглою та м’ятою, і ранків, у яких немає нічого термінового.

А ще — жодних несподіванок.

Особливо романтичних.

— Соломіє! — гукнула мама з кухні. — Ти вже прокинулася?

Я подивилася на годинник.

— Ні! Це мій привид відповідає!

— Тоді нехай твій привид прийде поснідати!

Я всміхнулася й вилізла з ліжка.

На кухні мама розрізала абрикоси. Вони лежали на білій тарілці, золотаві й пухнасті, ніби маленькі сонця, які хтось випадково зірвав із неба. Відчинене вікно впускало запах липи, а на підвіконні в горщику сумно похилився базилік.

— Його треба полити, — сказала мама, помітивши мій погляд.

— Він драматично переживає спеку.

— Уся в мене.

Я сіла за стіл і потягнулася до хліба.

— Я сьогодні починаю нове життя.

Мама навіть не підняла голови.

— Знову?

— Цього разу офіційно.

— А попереднє куди подінеш?

— У коробку. Поруч із новорічними гірляндами.

Мама засміялася. Їй завжди подобалося, коли я жартувала. Напевно, тому, що так вона могла не запитувати, чому я останнім часом майже не розповідаю про те, що насправді відчуваю.

Мама вміла чекати. Не завжди вміла зрозуміти, але чекати — так.

Я взяла абрикос. Він був теплий від сонця й солодкий настільки, що сік одразу потік по пальцях.

— Тільки не забудь, — сказала мама, — у понеділок треба буде заїхати до бабусі. І ще я хочу, щоб ти хоч трохи відпочила від свого фотоапарата.

— Це неможливо. Ми з ним у серйозних стосунках.

— От тільки стосунків із живими людьми я від тебе теж хотіла б.

Я завмерла на секунду.

Зовсім на секунду. Настільки коротку, що мама, мабуть, не помітила.

— Живі люди часто рухаються, — відповіла я. — Їх важко фотографувати.

— А може, ти просто боїшся, що вони не стоятимуть на місці?

Я подивилася на неї.

Мама не всміхалася. Вона обережно складала абрикосові половинки в миску, наче розмова стосувалася лише сніданку.

— Мамо, я ще не встигла випити чай, а ти вже почала літературний вечір.

— Добре. Мовчу.

І вона справді замовкла.

За це я любила її особливо сильно.

Я допила чай, узяла зі столу ще два абрикоси й утекла до своєї кімнати, поки розмова не повернулася туди, куди я не хотіла її пускати.

На письмовому столі лежав блокнот у темно-зеленій обкладинці. Я купила його навесні, коли ми з Дариною ходили по канцтовари й вона пів години переконувала мене, що людині не потрібен окремий блокнот для списків, окремий для думок і окремий для «випадкових геніальних ідей».

Я купила три.

Цей був для літа.

Я сіла біля вікна, відсунула вбік коробку з фотографіями й розгорнула першу сторінку.

Посередині великими літерами написала:

ПЛАН НА ЛІТО

Нижче провела лінію. Потім ще одну, бо перша вийшла кривою. Потім обвела заголовок, стерла одне слово, написала його знову й вирішила, що перфекціонізм — це хвороба, яку я поки що не збираюся лікувати.

Мій список мав бути простим.

Не таким, як ті списки з інтернету, де люди обіцяють собі зустріти світанок на вершині гори, навчитися грати на гітарі за три дні й змінити життя до наступного понеділка.

Мені потрібні були справжні речі. Маленькі. Такі, які можна виконати, поставити галочку й більше про них не хвилюватися.

Я написала перший пункт:

1. Зробити сто фотографій, які захочеться залишити.

Другий:

2. Навчитися нормально плавати, а не переконувати воду, що я й так чудово тримаюся.

Третій:

3. Знайти старий будинок, якого ще немає в моєму фотоархіві.

Четвертий:

4. Прочитати п’ять книжок. Справжніх, а не тих, які я почну й покину на сторінці тридцять сім.

П’ятий:

5. Провести хоча б один день без телефона.

Я перечитала останнє й закреслила слово «хоча б».