Розділ 5. Несподіванка

Якщо ж вчора через конкурс не вдалося покататися на лижах, то ми вирішили зробити це сьогодні. Ну, точніше, я кататися не буду, натомість ми з Андрієм прогуляємося.

– Вже завтра Новий рік. Навіть не віриться якось, так? – спитав мій чоловік, поки ми йшли під ручку біля засніжених дерев.

– О так, цей рік щось надто швидко добігає кінця. Хоча, в принципі, подібні відчуття у мене щороку, – знизала я плечима.

Сьогодні в мене не дуже веселий настрій. Єдине, чого мені зараз хочеться, це прийти додому і якнайшвидше завернутися в теплу ковдру.

– Ну, розповідай. Чому ти, моя красуня, сьогодні така сумна? – Андрій зупинився і ніжно обхопив своїми долонями моє обличчя.

– Чесно не знаю. У мене зараз такий настрій просто лягти і поплакати, – тремтячим голосом відповіла я і знову знизала плечима, додавши: – Це, швидше за все, гормони.

– Наша донечка ще зовсім маленька, а вже грає з маминим настроєм? – смішно граючи бровами, сказав Андрій і приобійняв мене за талію, притискаючи наші тіла один до одного.

– Ну, Андрію.. – прохникала я з усмішкою і уткнулася йому обличчям у груди. – Смішно тобі, так? Знущаєшся над своєю коханою та неймовірною жінкою? Яка ще й вагітна твоєю другою дитиною.  Безсоромник.

– Між іншим, твій турботливий чоловік, який дуже сильно тебе кохає, учора ввечері ходив і в снігопад шукав своїй прекрасній жінці солону рибку і тортик, – тихо розсміявшись, парирував Андрій, лагідно погладжуючи мене по спинці.

Я видала здавлений стогін, коли згадала, як їла рибку з тортиком.

– Як же мені вчора було смачно, – заявила я, на що мій чоловік розсміявся, хитаючи головою.

Не встиг він відповісти, як ми раптом почули гучний чоловічий крик, від чого я здригнулася. Ми миттю обернулися в бік звуку і помітили, як почала збиратися група людей навколо людини, що впала на засніжену землю.

– Це що, мій дядько? – здивовано підняла я брови.

Ми з Андрієм переглянулися і швидким кроком попрямували у бік стовпотворення.

– Сашко! Сашко! – кричала моя тітка Оксана, впавши біля нього на коліна. – Як ти?

Коли ми підійшли ближче, то помітили, що вся наша сім'я вже в повному зборі, а мій дядько лежить на землі.

– Несіть самогон, я вмираю, – драматично заявив дядько, прикривши однією рукою очі.

– Так, Сашко, не вигадуй, – суворо сказала Ірина Володимирівна, чіпаючи його щиколотку. – Це навіть не перелом, але до лікарні все ж таки краще з'їздити.

Моя свекруха лікар, до речі.

– Дурень ти старий, ось потрібно ж тобі було повипендрюватися! – зі сльозами на очах обурювалася тітка, несильно ударяючи його по руці.

– Ой, ой, ой! – заголосив дядько. – Ще й руку мені покалічити вирішила? Ну так, звичайно!  Добий мене, щоб я не мучився. А ще краще налий чарочку чогось смачненького. Коньячка, наприклад. – Він підморгнув тітці.

– Саша, краще не зли мене, – процідила крізь зуби вона у відповідь.

Через деякий час дядька все ж таки повезли до лікарні для обстеження ноги.

Я втомлено зітхнула, потираючи обличчя долонями. В данний момент ми неповним складом поверталися додому.

– Синку, забери, будь ласка, Бусю, – звернулася я до Микити і вказала в ліву сторону, де пронизливо гавкала наша маленька собачка. – Я боюся, що вона зараз нападе на цього нещасного чоловіка і просто загризе його.

Микита кивнув і пішов забирати собаку.

– Ну, в принципі, ми завжди знали, що вона не любить п'яних людей, – безтурботно знизав плечима чоловік, на що я пирхнула і похитала головою.

Це правда, Буся одразу починає на них гавкати і нападати, кусаючи тих за ноги. Така маленька, а бойова.

Через півтори години тітка з дядьком повернулися додому. У нього, як з'ясувалося, не критичний вивих щиколотки, тому ми всі зітхнули з полегшенням.