Розділ 4. Конкурс

Наступного дня, ближче до обіду, ми вийшли на прогулянку і збиралися покататися на лижах, але наші плани раптово змінилися, коли ми побачили, що недалеко від нас проводиться конкурс, який, схоже, закінчувався. Але ми цілком встигали на перетягування канату.

– Ну що, хто готовий поборотися із перетягуванням каната у цьому етапі? – голосно зазивав чоловік, який тут працював, людей, які бажають приєднатися до конкурсу.

– Так... – примружившись, протягнув дядько. – Цікаво, а там приз якийсь дають? Наприклад, пляшечку самогонки чи вина.

– Кому що, а тобі випивка, – штовхнула його в бік тітка Оксана.

У цей момент організатор конкурсу продовжив:

– Цього разу переможцям дістанеться купон на безкоштовну дегустацію глінтвейну, який приготували за особливим секретним рецептом!

Дядько скривився.

– Не люблю глінтвейн, але що вдієш? Без мене цей конкурс не відбудеться, - знизавши плечима, заявив він.

Після цих слів у моїй голові з'явилася геніальна ідея.

– Ти маєш рацію, дядько! – весело вигукнула я, на що моя мама і тітка здивовано підняли брови, подивившись на мене. Це через те, що я підтримала його ідею. – Вам разом із татом та Олегом Миколайовичем обов'язково потрібно взяти участь у цьому конкурсі, а щоб було ще цікавіше, то вашими суперницями стануть мама з тіткою та Іриною Володимирівною!

Андрій, що стояв поряд зі мною, видав короткий здавлений смішок, але швидко вдав, що він покашляв.

– Ой, так! Давайте! Це буде дуже весело! – ляснувши в долоні, вигукнула Оля. – А ми з Микитою зможемо взяти участь разом із ними?

– Так, мамо, ми теж хочемо, – кивнув син.

– Звісно, ​​а чого ні? – знизала я плечима. – Давайте, поспішаємо, доки не набралася команда інших учасників.

З цими словами я взяла дядька за руку і повела вперед, прямо до організатора конкурсів. Чому я схопилася саме за дядька? А все тому, що якщо він собі щось вирішить, то вже не відступить, отже приголомшені моєю пропозицією жінки не зможуть від нього відмахнутися.

Знаєте, мій дядько буває дуже переконливим і наполегливим.

– Відразу видно, що це моя донька! – гордо вигукнув тато, поцілувавши мене у скроню, поки дядько перемовлявся з організатором. – Такі геніальні думки приходять їй в голову.

Схоже, йому також сподобалася ідея з конкурсом. Ось тільки не знаю, що його заінтригувало більше – азарт від змагання або приз..

– Доню, скажи, ось що це ти вигадала? – зітхнула мама. – Ти ж знаєш свого дядька, він тепер не прийме жодних відмов, а ми брати участь не хочемо.

Не встигла я відповісти, як мене випередила Ірина Володимирівна.

– Так, дівчатка, без паніки, – впевнено сказала вона, звертаючись до моєї мами та тітки. – Ми сильні жінки і впораємося. Ще й перемогу одержимо, ось побачите.

А ось це несподівано!

Ми з Андрієм здивовано переглянулись. Ось у неї всередині точно прокинулося почуття азарту.

Бойова, однак.

Отже, поки наші займали свої позиції і брали до рук канат, ми з Андрієм, Христиною та Сергієм, який періодично відповідав на дзвінки, пов'язані зі своєю роботою, стояли осторонь і готувалися уважно спостерігати за ними. Наші діти очолювали половини конкуруючих сторін.

До речі, в даному випадку канат – це не зовсім канат. У звичайному конкурсі він би ним був, але в руках наших родичів була лише середньої ширини червона довга тканина, скручена в спіраль.

– Отже!  – голосно прокричав організатор. – Нехай переможуть найсильніші! Почали!

Чоловіча половина та жіноча миттєво потягли у свої сторони "канат".

– Давайте, дівчатка, ми зможемо! – войовничо прокряхтіла Ірина Володимирівна, після чого їм вдалося перетягнути канат на свій бік, від чого чоловіки подалися вперед, намагаючись утримати його в пальцях, а це було нелегким завданням, адже мало того, що матеріал, схоже, слизькуватий, то ще й сніг під ногами не давав нормального упору.

– Моя красуня, яка ж ти хитра, – прошепотів мені на вухо Андрій, обіймаючи мене зі спини.

– А ти що думав? – гордо хмикнула я. – Якщо я вирішила реалізувати свій план, то використовую будь-які доступні методи. Я слів на вітер не кидаю.

– Мені варто тебе побоюватися, – цілуючи мою щоку, промовив мій чоловік.

– Так-так, – реготнула я, покриваючись мурашками від його поцілунків.

– Як там наше маля? Тобі ж уранці було недобре, токсикоз мучив. Вже легше? – тихо поцікавився він, вдивляючись у мої очі, коли я обернулася до нього.

– Мені вже легше стало, не хвилюйся, – ніжно усміхнулася йому я. – Ось тільки я дуже хочу солоної рибки з тортиком.

– Одразу? – глузливо зігнув брову Андрій, на що я впевнено кивнула. – Сумнівне поєднання, але гаразд, я натяк зрозумів – сьогодні рибка з тортиком будуть у тебе.

Він м'яко цьомкнув мене в губи.

– Мужики, тягніть! Сильніше! Ми повинні перемогти!

Що ж, мій дядько налаштований рішуче.

Ми з чоловіком знову звернули увагу на змагання, глядачів уже з'явилося трохи більше ніж спочатку, а наші родичі намагалися, як могли. Канат смикали то в один, то в інший бік, поки в одну мить дві конкуруючі половини різко не потягли на себе канат, який, несподівано для всіх нас, не витримав такого агресивного бажання перемогти і порвався на дві однакові частини. Не чекаючи такого повороту, наші родичі не втримали рівноваги та впали назад.

Ми з Кристиною охнули і, прикривши долонями роти, переглянулись. Інші глядачі теж видали подібний звук, після чого повисла тиша і всі здивовано завмерли, поки наші родичі приголомшено дивилися один на одного.

Раптом тишу перервав їхній гучний сміх. Вони, сидячи на своїх сідницях, вказували один на одного і на канат, який самі ж і порвали. Сміялася навіть Ірина Володимирівна і, як мені здалося, голосніше за всіх.

Ми своєю маленькою компанією здивовано переглянулась, а потім з усмішками знизали плечима і попрямували до інших, допомагати їм підвестися.

Зрештою, здивований організатор конкурсу оголосив переможцями обидві сторони і все-таки вручив їм купон, сказавши, що за три роки його роботи тут ще жодного разу не було такого, як сьогодні, щоб порвали канат.

Загалом, наші з Андрієм сім'ї і тут відзначилися.

Натомість радості дядька не було меж. Особливо після того, як ми всі вирушили дегустувати глінтвейн.  Він хоч і кривився від його смаку, але був задоволений. Глінтвейн спробували всі, окрім дітей і нас із Андрієм. Я не пила, бо мені не можна, а чоловік мене просто підтримав.

Пам'ятаю, коли я була вагітна Микиткою, то він також такий був. Якщо мене від запаху чи виду чогось нудило, а він це любив їсти, то й сам не їв зі мною за компанію. Якщо мене мучив токсикоз, що й сталося сьогодні вранці, то обов'язково стояв поряд зі мною і погладжував мене по спині, тримав моє волосся.

Моє серце наповнюється приємним теплом щоразу, як думаю про такі, здавалося б, дрібниці, які Андрій робить до мене. Хіба ж це не ознака справжнього кохання?

Після дегустації ми трохи погуляли, а після сіли біля засніжених дерев на лавці та вирішили подзвонити своїм бабусям та дідусям додому. Як з'ясувалося, їм там дуже весело і вони активно готуються до Нового року. Вже й всіх своїх друзів запросили.

– Схоже, вони за нами не дуже то й сумують, – здивовано пробурмотіла я, коли ми завершили дзвінок.

– Я ж сподіваюся, вони нам квартиру не рознесуть у тріски?.. – невпевнено спитала мама, подивившись на мене.

– Ех, Машко.. – з мрійливим зітханням протягнув тато, обнявши маму за плечі. – Якщо це все-таки станеться, то ми з тобою залишимося тимчасово жити під під'їздом біля дерев, ще й намет поставимо, багаття розпалимо. Це буде щось на зразок нової пригоди. Тільки уяви, як буде здорово засинати на свіжому повітрі, поки на наш намет сипатиме сніг. Ще й подякуємо батькам.

– Ах ти романтик старий! – обурювалася мама, не сильно стукнувши тата ліктем у бік. – Не лякай мене такими думками!

– Оксанко.. – протягнув дядько, грайливо дивлячись на тітку. – Хоч у нас дах над головою і залишиться, але ми теж можемо таку романтику влаштувати, хочеш? – Наприкінці він кумедно пограв бровами.

– Ось зараз як кину тебе в кучугур, тоді й дізнаєшся, – невдоволено примружилася вона.

Після цього ми всі розсміялися, досі дивуючись з наших бабусь і дідусів, які виявилися такими ж активними, як підлітки.