Розділ 3. Карпати

Надвечір наступного дня ми дійсно прибули до Карпат. Рано-вранці чоловіки знайшли спеціальний буксирувальний трос і відвезли машину на станцію технічного обслуговування (СТО). На щастя, її відремонтували досить швидко і ми вирушили в дорогу, але перед цим поснідали продуктами з невеликого магазинчика, який був поруч із СТО.

Дивно, але чоловіки, коли повернулися в мотель із продуктами, після того, як відремонтували машину, досить весело спілкувалися. Навіть Олег Миколайович поводився менш стримано, ніж зазвичай. Як пізніше з'ясувалося, у цьому була й заслуга Андрія теж, окрім звичайного збігу обставин, він намагався знайти спільні теми для розмов, щоб усі неодмінно змогли вставити своє слово.

Я вже казала, що мій чоловік найкращий?

Так ось, приїхали ми до Карпат і заселилися в одному величезному та затишному будинку, який був повністю зроблений із дерева. Деталі всередині будинку були виконані у нашому народному українському стилі з розшитими різними орнаментами рушниками та гілочками калини. А ще на стіні висіла майстерно вирізана булава, на якій були прив'язані дві тоненькі стрічки – синя та жовта. Крім цієї булави можна було знайти і зроблені руками флейти та невеликі сокирки.

Сам будинок був двоповерховим із шістьма кімнатами: три на першому поверсі та три на другому.  А також кухня, їдальня та чотири санвузли. До речі, у будинку був навіть камін, до якого ідеально підходили м'які кремові килими.

Не будинок, а мрія.

– Ну, хоч будинок пристойний обрали, – схвально кивнула Ірина Володимирівна, проходячи в глиб будинку. – Це, мабуть, ти, синку, обирав будинок, так? – схоже, це було риторичне питання, адже вона одразу ж продовжила: – Я завжди знала, що у моїх дітей чудовий смак!

Моя мама невдоволено нахмурила брови, спостерігаючи за Іриною, а ось моя тітка не стрималася і, закотивши очі, пирхнула. Я з ніяковою усмішкою погладила її по плечу, даючи зрозуміти, що все нормально.

Що ж, моя свекруха буває дуже "милою" жінкою. Сподіваюся, що через її коментарі мій план не розіб'ється прямо на моїх очах..

Поки ми стояли і оглядалися, то до будинку нарешті зайшли чоловіки. Мій тато закінчував розповідати черговий анекдот, а потім голосно розсміявся, обіймаючи за плечі усміхненого Андрія та Олега Миколайовича, який дивився на тата з легкою усмішкою.

Схоже, лід почав танути.

Слідом за ними зайшли мій дядько, який важко дихав, і Сергій. Вони заносили останні валізи.

– Оксано, ось скажи мені, будь ласка, ти що, в валізи гантелі поклала, га? – залишивши сумки біля дверей, запитав дядько, упираючись руками в коліна і намагаючись віддихатися.

– Ні, мій любий, які гантелі? – ляскаючи віями, солодким голоском спитала тітка. – Це просто ти постарів, змирися з цим.

– Нічого подібного! – обурився він і миттєво випрямив спину, гордо додавши: – Я ще цілком молодий чоловік!

– Ну так, звичайно, – реготнула вона у відповідь.

Мої батьки підтримали тітку і голосно розсміялися, на що моя свекруха скривилася, прикриваючи одне вухо рукою, і, суворо подивившись на свого широко усміхненого чоловіка, який спостерігав за жартівливими суперечками моїх дядька і тітки, кивнула йому у бік перших кімнат. Усмішка на його обличчі трохи зменшилася і він слухняно пішов за нею.

– Марино, ми ж облаштуємося на других поверхах, вірно? – м'яко торкнувшись мого ліктя, спитала Христина.

– Так-так, – кивнула я. – Залишимо нижні кімнати для наших батьків та моїх дядька і тітки, щоб їм не довелося щоразу підніматися і спускатися сходами.

– Чудово! – Вона весело ляснула в долоні. – Тоді ми підемо розкладати речі.

– Тьотю Марино, будинок просто неймовірний! – захоплено заявила Оля, проходячи разом із Сергієм повз мене, щоб піти слідом за Христиною.

Я їй лише усміхнулася і підморгнула, а потім узяла на руки Бусю, яка вже встигла обнюхати кожен куточок першого поверху.

– Так, все, Вітю, – перервала моя мама тата, який збирався розповісти черговий жарт. – Ти вже сам як ходячий анекдот. Давай, ходімо, нам ще речі розкласти треба.

– Маш, а що одразу я? Чим я тобі в цьому сильно допоможу? – розвівши руки в сторони, жартівливо бурчав тато, але все ж таки слухняно слідував за мамою.

Я посміхнулася і похитала головою, спостерігаючи за ними.

Близько півгодини пішло на те, щоби скласти речі в шафу, а потім ми з жінками вирушили на кухню, щоб приготувати вечерю. У цей час наші чоловіки вирушили займатися каміном, поки діти гралися із собакою та бігали по всьому першому поверху.

Ось що-що, а готувати моїй свекрусі подобалося. Вона навіть стала якоюсь більш спокійною і мирною, навіть усміхнулася кілька разів. На щастя, вечеря пройшла нормально, що, чесно кажучи, навіть трохи здивувало.

І ось тепер ми з Христиною, одягнувши теплі речі, вийшли на веранду з гарячим какао в руках. На вулиці великими пухнастими пластівцями сипав сніг, через що гілочки густого лісу вже давно покрилися білим шаром снігу. Вдихаючи морозне, просякнуте лісом повітря, в душі мимоволі з'являлося бажання залишитися тут назавжди, серед цієї неймовірно прекрасної природи.

– Схоже, наші батьки почали потроху зближуватись, так? – відпивши гарячого напою, запитала Христина, повернувши голову в мій бік.

– Дуже хочеться в це вірити, – з легкою усмішкою відповіла я і, опустивши погляд униз, тихо додала: – Було б чудово, якби вони змогли порозумітися.

Христина приобійняла мене за плечі і з підбадьорливою усмішкою сказала:

– Не хвилюйся, все налагодиться.

Я послала їй усмішку і приобійняла її у відповідь. Так ми простояли ще деякий час, насолоджуючись цією тихою зимовою ніччю, а потім вирушили спати.