Розділ 2. Поїздка

Зі своєї рідної Одеси до Карпат ми вирішили їхати на своїх машинах, бо подумали, що це буде зручніше, адже на шляху ми зупинятимемося в комфортних готелях, а не намагатимемося розміститися в невеликих купе.

Усього було чотири машини: наша з чоловіком, моїх батьків, батьків Андрія, з якими в одній машині їхали ще й його сестра з чоловіком та дев'ятирічною донькою, а також мої дядько з тіткою.

Що ж.. Яку коротку характеристику можна дати про наших родичів?..

Мої батьки, Марія В'ячеславівна та Віктор Іванович, люди досить скромні та економні. Чого не можна сказати про батьків Андрія.

Ірина Володимирівна та Олег Миколайович завжди мали гарний достаток, а також складний характер.  Найважче було спілкуватися саме з моєю дорогою свекрухою, свекор у більшості випадків вважав за краще залишатися небагатослівним.

Їхні діти не були схожими на них характерами від слова "зовсім". І Андрій, і Христина були досить усміхненими та спокійними. До речі, з Христиною ми були в гарних стосунках і майже щодня зідзвонювалися. Якщо ж говорити за її чоловіка – Сергія, то він людина-трудоголік. Він має власний ресторан, в який вкладає майже кожну хвилину свого дня. Христина, звичайно, пишається ним, але все-таки її трохи не влаштовує те, як багато часу він приділяє роботі, а не їй та їхній дочці Олі, яка, до речі, теж досить мила дівчинка.

Якщо ж говорити, про моїх дядька Сашка та тітку Оксану, то це теж досить веселі персони. Моя тітка, в принципі, приємна жінка, ось тільки вона любить майже кожного разу, як бачить мене, питати коли ми з Андрієм народимо другого малюка. Каже, що нам у сім'ї просто обов'язково потрібна ще й дівчинка. Це, звісно, трохи дратує та я розумію, що вона це говорить не зі зла. Мій же дядько дуже любить свята.  Особливо сімейні. І особливо такі, де точно наливатимуть. Ні, він не затятий алкоголік, як можна було подумати, просто любить випити з кимось у компанії.

Ну і, звісно, ​​куди ж ми без ще однієї маленької важливої ​​персони. Наш йорк Буся також їде з нами. Вона саме зараз сидить на колінах у Микити і з цікавістю заглядає у вікно. Сам же Микита сидів у навушниках, але так само дивився на чарівні зимові пейзажі, повз які ми проїжджали.

До речі, наші з Андрієм бабусі та дідусі залишилися вдома. Вони самі відмовилися їхати, заявивши, що влаштують новорічну вечірку та покличуть усіх своїх друзів. У своїх квартирах вони свято влаштувати не можуть, бо в однокімнатній усі їхні гості просто не помістяться, тому щороку вони веселяться то у квартирі батьків Андрія, то у моїх, чия черга як раз і настала. До речі, це перший рік, коли вони на господарстві залишаються самі. Зазвичай бабусі та дідусі влаштовують вечірку, на якій присутні і батьки теж, першого січня, бо тридцять першого грудня у нас сімейне застілля.

– Розумієш, ми мали ще раніше зайнятися зближенням наших родичів. Ще тоді, коли я була вагітна Микитою, – продовжила я розмову, яка почалася ще вдома. – Хіба це нормально, що ми так рідко збираємось усі разом?

– Звичайно, це неправильно, – похитав головою Андрій. – Просто я переживаю, що якщо щось піде не за планом, то ти дуже засмутишся, а тобі це зараз небажано.

Я миттю озирнулася назад, щоб переконатися, що Микита нас точно не чує. Він ще не знає про те, що скоро стане старшим братом. Я усміхнулася від думок про його можливу реакцію. Наш синочок вже давно просить братика чи сестричку. А буде в нас саме дівчинка.

– Все буде добре, я це відчуваю, – з усмішкою на губах відповіла я, звернувши увагу на Андрія, і, простягнувши руку, спробувала хоч трохи упорядкувати його скуйовджене каштанове волосся.

Несподівано нам хтось посигналив. Подивившись у дзеркала, ми з чоловіком помітили, що машина моїх тітки і дядька різко зупинилася, тому, трохи з'їхавши з дороги, зупинилися за ними. Інші дві машини теж.

Варто нам було тільки вийти з машини, як ми побачили незадоволеного дядька Сашка, який активно жестикулював і щось говорив.

– Ох ця чортова машина! – гнівно вигукнув він, відкривши капот своєї машини, з-під якого повалив дим. – Вічно в ній щось ламається!

– А я давно казала тобі, впертий ти баран, що нам час міняти машину, – з самовдоволеним виглядом схрестила руки на грудях тітка Оксана.

– Так, Оксано, навіть не починай! – відмахнувся від неї дядько і поки решта чоловіків підійшли до нього, щоб допомогти розібратися в чому справа, ми з жінками та дітьми зрозуміли, що це надовго і доведеться шукати ночівлю, адже вже скоро почне темніти.

На щастя, поряд з нами виявився невеликий мотель, хоч він і мав сумнівний вигляд.

Ось тільки Ірина Володимирівна, моя свекруха, явно була незадоволена подібним збігом обставин.

– Мало того, що ваша стара машина зламалася, то ми ще тепер змушені спати в цьому жахливому дешевому мотелі, – зморщила вона свій акуратний носик і здригнулася від огиди, коли ми, забравши свої валізи з машин, попрямували до мотелю. Чоловіки залишилися на тому самому місці, де ми й зупинилися, намагаючись з'ясувати причину поломки.

– Ти так кажеш, ніби ми з Сашком винні в цьому, – насупилась тітка, звернувши на Ірину погляд. – До того ж, це могло статися у будь-кого. Навіть у вас із Олегом.

– Виключено, – піднявши підборіддя, заперечила вона. – У нас гарна машина.

– Ну так, звичайно, ви ж як завжди ідеальні, – закотивши очі, пробурмотіла тітка.

Моя свекруха на ці слова лише пирхнула.

– Та гаразд вам, все не так уже погано, – з ніяковим смішком сказала я, намагаючись трохи зняти рівень напруги, хоча сама трохи засмутилася через те, що доведеться зробити позапланову зупинку, хоча могли ще кілька годин провести в дорозі і доїхати до нормального готелю, але дядько не захоче залишити тут свою машину, адже буксирувального троса ні в кого з нас немає.

– Марина має рацію, – підтримала мене Христина, з якою ми йшли під ручку, поки наші діти йшли попереду нас і про щось балакали. Вона зрозуміла, що я намагалася зробити, тому підморгнула мені і продовжила: – Ви уявіть, що було б, якби поряд з нами не було цього мотеля? Нехай він не виглядає дуже гарно, але це краще ніж нічого.

– Принаймні, не доведеться в незручних позах засипати в машинах, після чого, наступного ранку, у нас боліло б все тіло, – додала я.

– Правильно, дівчатка, – з легкою усмішкою сказала моя мама. – До того ж економія грошей ще нікому не нашкодила і замість дорогого готелю підійде і цей мотель.

Мама, як завжди, намагалася хоч на чомусь заощадити, хоча вони з татом отримують нормальну зарплатню.

За кілька хвилин ми дійшли до мотелю, після чого заселилися в ньому. Цей мотель напівпорожній, тож, на щастя, хоч номери дали різні.

Так, мотель дійсно виглядав не дуже, але я намагалася не сильно засмучуватися.

За півгодини повернулися чоловіки.

– Ну, що там із машиною? – встаючи з ліжка, спитала я, як тільки в нашу невелику тимчасову кімнатку зайшов Андрій.

– Завтра рано-вранці пошукаємо трос і відвеземо машину на станцію технічного обслуговування. Він тут недалеко, за тридцять хвилин їзди, – вигнувши брову, відповів він, повільним поглядом оглядаючи кімнату.

Микита розчаровано застогнав, продовжуючи лежати на ліжку разом із Бусею.

– Ну що за невдача, га? – зітхнув він. – Мамо, а нам ще довго їхати до Карпат?

– Якщо завтра до обіду виїдемо, то надвечір будемо там, – відповіла я, обернувшись до нього.

– Ох, гаразд. Я можу зараз піти до Олі? Ще не дуже пізно і вони не лягають спати.

– Так, звичайно, йди, – кивнула я і коли син підійшов до нас скуйовдила його каштанове, як у батька, волосся, на що він розсміявся, ухиляючись.

– Тільки не довго, добре?  – додав Андрій і виставив уперед кулак.

Микитка кивнув і несильно стукнув його кулаком у кулак, а потім швидко вибіг з кімнати.

– Як ти? Все добре? Нічого не болить? – від цього бурхливого потоку питань із боку чоловіка, я посміхнулася.

– Так, коханий, зі мною все гаразд. – Я приобійняла його руками за торс і ніжно поцілувала в щоку.

– Але ти все ж таки трохи засмучена, вірно? – м'яко поцікавився Андрій і обхопив своїми долонями моє обличчя. – Я це бачу по твоїм прекрасним очам.

– Ну.. Якщо тільки трошки, то так.