Розділ 1. Збори

– Микито, не забудь покласти в чемодан додаткову пару рукавичок та в'язаний шарф! – голосно промовила я синові, стоячи в нашій з чоловіком спальні і збираючи наші валізи, поки сам Андрій вирішував останні робочі питання, щоб потім не думати про них.

– Добре, мамо! – пробігаючи повз відчинені двері, весело відповів син. Він, схоже, найбільше чекав майбутньої поїздки до Карпат.

– Все, Марино, тепер на найближчий тиждень про роботу ми можемо забути, – заходячи в спальню, з широкою усмішкою заявив Андрій і, підійшовши до мене сзаду, обійняв, перед цим залишивши поцілунок на моєму плечі.

У нас із чоловіком є ​​спільний бізнес, який ми відкрили вже після нашого весілля, а саме – кафе.  Спочатку було, звичайно, важкувато, але в результаті ми впоралися з цим нелегким завданням і тепер плануємо відкривати ще одне. До речі, в ті часи я була вагітна Микиткою, тобто все це відбувалося сім років тому.

Як же швидко летить час..

Усміхаючись, я повернулась в обіймах чоловіка і подарувала йому легкий ніжний поцілунок у губи.

– Я дуже рада це чути. Отже, перший пункт нашого плану виконаний, – закусивши нижню губу від хвилювання, відповіла я.

– Кохана, ти ж знаєш, що хоч я й підтримав тебе, але вважаю цю ідею – зблизити наших родичів, вельми сумнівною? – зігнув брову Андрій. – Вони за всі ці сім років так і не порозумілися. Думаєш, за один тиждень щось зміниться?

– Ми просто раніше не робили спроб, – заперечила я, а потім знизала плечима, продовжуючи: – Може, все вийде. До того ж у нас для них є одна чудова новина.

– О так, новина справді дуже хороша, – з усмішкою погодився чоловік і, опустивши руку на мій ледве-ледве помітний живіт, поцілував мене в щоку, а потім у шию, від чого я захихотіла.

– Ну, Андрію! – зі сміхом вигукнула я. – Ти ж через свою щетину колючий!

– Я знаю, – хитро примружив він очі, піднявши на мене погляд, і самовпевнено заявив: –  А ще я знаю, що моя щетина тобі подобається.

– Я ніколи і не говорила протилежного, – грайливо відповіла я, обійнявши чоловіка за шию і легенько прикусивши його за мочку вуха.

Андрій видав театрально-злісний сміх і почав лоскотати мої боки, через що я верескнула і відскочила від нього.

– Це ж заборонений прийом! – сміялася я, загрозливо виставивши кулаки перед собою і прийнявши бойову позу. – І взагалі, ми запізнюємося, тому допоможи мені віднести валізи до машини.

– Як скажеш, моя красуня, але пам'ятай – це ще не кінець, – багатообіцяюче підморгнув мені Андрій і, закривши валізи, пішов складати їх у багажник. Микита, прихопивши і свою невелику валізку, теж подався з ним.

Я з усмішкою похитала головою, дивлячись йому вслід, а потім вкотре озирнулася, перевіряючи, чи нічого не забула. Переконавшись, що все необхідне взяла, я пішла до своїх хлопчиків, перед цим зачинивши на замок двері.

Тепер залишається лише вірити в те, що мій план вдало втілиться в життя.