Глава 14

Сергій

Ну що ж, у квартирі не все так погано, як я собі встиг науявляти. Все, як і розказала мені сусідка, яку мені пощастило зустріти майже біля своїх дверей. 

Першим ділом, зайшовши додому,  я несу Дена у його кімнату, щоб він міг далі спати спокійно, а потім повертаюсь до Віри, яка ніяково топчеться в проході між коридором та вітальнею. 

— Не стій у проході, — кажу, намагаючись розрядити напруження. — Проходь на кухню. Чай будеш? Чи, може, голодна?

Вона тактовно відмовляє, але йде слідом за мною, розглядаючи все навколо. Я стримуюся, щоб не вилаятись, коли бачу цю кляту мікрохвильовку. 

Вона тихо зупиняється біля столу, спостерігаючи за тим, як я відкриваю шафу з посудом, а потім, залишивши посуд, шукаю якусь ганчірку, щоб відтерти сліди пожежі. 

— Можеш сісти, — запрошую її вказуючи на стільчики. — Не стій весь час на ногах. Я впевнений, що ти втомилась не менше. 

Віра трохи вагається, а потім сідає на стілець, не відриваючи погляду від мене. Її руки нервово стискають краї стільця. Вона сама зараз камінчик нагадує, така ж напружена та скута.

Віра наполягає на допомозі,  каже, що краще довести до ладу кухню, а потім вже можна й випити гарячого чаю. Я дійсно вдячний їй за допомогу, враховуючи, що в неї самої є проблеми, але здається, що в цю мить вона не думає про них.

Увесь процес не займає в нас і години. І коли вся робота зроблена, я таки вмовляю її перекусити та зігрітись. 

— Знаєш, — кажу, трохи посміхаючись, — ця мікрохвильовка вже точно заслуговувала на пенсію. Погано тільки, що зламалась в найменш підходящий момент. 

— Але твій Денис молодець,  він відразу покликав на допомогу.

— Як він тебе зустрів? — перепитую. Вона вже розповідала мені у лікарні, але я тоді, зізнаюсь, майже нічого не чув. 

— Відразу біля під’їзду його побачила, — видихає Віра, пригадуючи. — В піжамі,  уявляєш,  навіть не накинув нічого зверху. Плакав так голосно, що я думала захлиснеться. 

Я мружусь, стискуючи перенісся. Отак залишив його самого. Більше ніколи не поведусь на це. Так, він вже дорослий хлопчик і треба його вчити самостійності, але от від таких нещасних випадків ніхто не застрахований, тому… Я свою помилку зрозумів і урок засвоїв. Більше повторювати його не стану.

— Слухай, — Віра торкається моєї руки, в ту мить, коли я застигаю з чайником над її чашкою, так  не наливши кип’ятку. — Я тобі це розповідаю не для того, щоб ти картав себе. Прийми, що це сталось. Так,  тебе не було поряд, але ти міг так само вийти в магазин чи ще кудись. Все закінчилось добре і на цьому варто акцентувати увагу. 

Я киваю, вдивляючись в її обличчя,  переводжу погляд на губи, які говорять правильні речі, і стрімко нахиляюсь, для того, щоб поцілувати їх.  Віра завмирає, широко відкривши очі, явно не очікуючи від мене такого кроку. А я ж сам в машині внизу розказував їй, що вона в безпеці. 

Я відчуваю її легке тремтіння, але не відступаю. Повільно, обережно торкаюся її щоки, ніби запитуючи дозвіл.

Вона робить глибокий вдих, і лише тоді я помічаю, як її плечі розслабляються. Ми стоїмо так кілька секунд, вслухаючись у ритм серця один одного.

— Сергію… — прошепотіла вона, ледве чутно, але цього вистачило, щоб я відступив. 

— Пробач, я просто не втримався. 

Сам від себе не очікував, що зроблю саме так. Не знаю, що на мене найшло, Мабуть, усе разом: страх за сина, виснаження, її спокійний голос, її руки, що тримали Дениса, коли мене не було поруч. Її присутність.

Ми опинились у цій точці якось занадто швидко. Віра не відходить, але й не дивиться на мене. Лише стискає пальцями край столу. Ідіот, не треба було цього робити. Шкода, що іноді я не думаю,  коли щось роблю.

— Все добре, — тихо каже вона після паузи. — Просто… сьогодні був важкий день.

— Пробач. Сам сказав, що не буду тебе чіпати,  але сам же порушив своє слово. 

Я хочу заглянути їй у вічі, хочу побачити, чи відчула вона хоча б частину задоволення від поцілунку. Я щиро сподіваюсь, що він не був їй бридким. 

— Я… Ти… Я не впевнена, що це було… Ти ж розумієш… Ти не вільний. А я не з тих, хто влазить у чужі історії. Я не хочу бути причиною чийогось розриву.

Вона говорить сплутано, я не встигаю за її думками. Але я розумію, що якщо не поясню, то через мою імпульсивність дівчина просто втече. А мені б не хотілось цього. 

— Стривай,  я не розумію. У мене немає нікого.

— Там, у лікарні, мені так не здалось.

— Я розумію, чому ти так подумала. З боку це виглядало… негарно. Але це не те, чим здається. Ілона — не моя жінка, — кажу прямо. — І ніколи нею не була. Я не плутаю людей і не граюсь у подвійні ролі…

— Якщо ти не проти, то я хотіла б відпочити, — я впевнений, що Віра зараз втікає від мене, але вона має на це цілковите право. Ми мало знайомі, а я повівся як придурок, поліз до неї без дозволу.

— Ти маєш рацію,  прошу в тебе пробачення за цей поцілунок. Я не хотів тебе бентежити…