Глава 13

Віра

Денис відмовляється їхати сам на задньому сидінні та просить, щоб я сіла разом з ним. Я не пручаюсь,  якщо малий почуватиме себе так комфортно, то я тим паче. Сергій час від часу поглядає на нас у дзеркало заднього виду. Видно, що він й досі напружений, але це й не дивно. Я сама за Дениса злякалась, що вже про нього казати. А там до страху ще й провина додалась. 

Коли він прийшов до лікарні з тією розкішною жінкою, я відразу зрозуміла, чому йому довелось залишити сина вдома. На побачення дітей не беруть. Але його нема в чому за це винити. Він молодий чоловік, розлучений, не все ж життя йому самому бути. Варто налагоджувати своє особисте життя. 

— Ден, все нормально? — питає він, коли бачить, що малий поступово хилиться в мій бік.

— Угу, — сонно відповідає він, і намагається тримати оченята відкритими. 

— Можеш спертись на мене, якщо тобі буде зручно, — тихенько кажу йому, трохи поправляючи куртку Сергія на дитині. 

— Напевно, почали діяти заспокійливі, — підмічає чоловік, з яким я вчергове зустрічаюсь поглядом в дзеркалі. — Я не сказав тобі “дякую” за те, що ти була з ним. Я перед тобою в боргу. 

— Облиш, — ніяковію я. — Я діяла трохи імпульсивно. Треба було раніше тобі про все повідомити. Я просто… Просто сама злякалась. 

— Ти допізна сьогодні працювала? Зазвичай в цей час твоя кав’ярня зачинена. 

— Ні, — хитаю головою, судомно намагаючись придумати, що б таке  сказати. Бо брехати не хочеться, але й говорити правду — теж. — Просто так вийшло. Я навіть всередину не встигла зайти.  Сьогодні такий шалений день…

— У тебе щось сталось? Знову з’являвся цей твій буйний? — відразу цікавиться Сергій, ніби вловлюючи мою безнадію. І в цей момент мені стає соромно, бо йому б зараз не про мене турбуватися, а  про дитину думати.

— Ні, на щастя, обійшлось. Просто я… Я недавно квартиру винайняла, ну, як від нього з’їхала. Дешеву квартиру, — чомусь уточнюю я, ніби виправдовуюсь. —  А вона на останньому поверсі. Вже три дні така мряка на вулиці, а сьогодні після цього дощу дах не витримав і… Коротше, у мене в квартирі цілий потоп. Я подзвонила власнику, він там усуває наслідки, а я..

— Ти хоч маєш де зупинитись? — повертається до мене чоловік зі щирою цікавістю. І я в цю мить розумію, що він вже встиг припаркуватись біля будинку, поки я тут йому розповідаю про свої “пригоди”.

— Так, — впевнено промовляю я. — Я в кав’ярні залишусь. 

Він підіймає брови догори і осудливо дивиться на мене, ніби я щось дурне сказала. А я дивлюсь  на його обличчя,  і ніяк не можу змусити себе вийти з машини. Головою розумію, що це неправильно, що він, скоріш за все, не зовсім вільний чоловік, судячи з тієї картини, яку я бачила у лікарні,  але нічого не можу з собою вдіяти.

— Звучить, як цілковитий абсурд і безрозсудність, — нарешті промовляє він ледь-ледь чутно. 

— Нехай, — стинаю плечима. — У мене немає альтернативного рішення. Сестри в іншому місті, а отже, мені ні до кого більше піти. Не до колишнього ж мені проситись…

— Є. Ти підеш з нами. Бо залишатися в кав’ярні не найбезпечніший варіант нічлігу. 

— Ні, — відразу ж відкидаю пропозицію. — Ні,  Сергію,  це буде неправильно. Ти не знаєш мене, а я не знаю тебе. До того ж,  у тебе дитина. Це буде зайве.

— Я знаю тебе, а ти нас, — апелює він. — Ти боїшся, що я домагатимусь тебе, чи боїшся, що Ден неправильно щось зрозуміє?

— Все разом.

— По-перше, у мене не буде можливості домагатися до тебе, бо, як ти вже сказала, у мене вдома дитина, до того ж, яку я тільки-но забрав з лікарні.  Тому з приводу першого пункту тобі не варто хвилюватись, — з легкою напівпосмішкою починає перераховувати мені аргументи Сергій, а я не знаю, куди себе діти від сорому. 

Ця мить мені здається такою інтимною, в самому її безневинному сенсі. Ми обидвоє втомлені важким днем, просто намагаємось бути один одному корисними, або на крайній випадок — не стати тягарем. Тут у нас з ним різні мотиви. 

— Сергію… — кажу я, але він не слухає мене. 

— А щодо Дена, то подивись вниз, — я слухаюсь і роблю те, що мене просить чоловік. — Мій син хапається за тебе з того моменту, як вийшов з палати.  Мені здається, що він останній, хто заперечуватиме щодо моєї пропозиції. Тож, як не крути, навколо одні тільки плюси. 

— Мені незручно. 

— У мене трикімнатна квартира, і залишитись тобі точно буде де. То ж, будь ласка, якщо тобі буде так зручно, то таким чином я зможу віддячити тобі за те, що ти була з моїм сином, коли я не зміг.

— Я… — промовляю, розуміючи, що він не залишив мені жодного шансу відмовити. І в цю мить я не знаю, як реагувати на всі ці пропозиції.  

З одного боку, це хороший варіант, а з іншого — так соромно. Я могла б відмовитись, але чомусь не роблю цього. Я картаю себе за легковажність та бездумність, але, вдивляючись в його щирі очі, лише киваю.

— Я знав, що ти розумничка, — з посмішкою каже він, відстібаючи пасок безпеки, виходить з автівки, щоб взяти Дениса на руки, а мені вручає ключі від квартири, промовляючи: