Глава 12

Сергій

В лікарню я залітаю немов скажений. Серце просто ніби вискакує з грудей, а дихання бракує. На мене озираються всі, хто в цей момент перебуває у холі. Ловлю осудливий погляд санітарки, але ігнорую його і відразу питаю:

— До вас хлопчика на швидкій привезли, його звуть Денис Ткаченко. Де він зараз?

— Якийсь хлопчик  у приймальному  відділенні , лікар його зараз саме оглядає. Я не знаю, чи ваш, але шукайте там. Вам в кінець коридору, вивіска буде прямо на дверях. 

За спиною я чую знайомі кроки, то Ілона, яка не захотіла залишатись з батьками і щойно почула, що Дениса забрала швидка, відразу наполягла, що поїде зі мною.

Зараз я не чую слів, які вона мені говорить, бо ноги несуть мене вперед. Знайшовши потрібні мені двері, я розпахнувши їх,  проходжу вперед і поглядом натрапляю на Віру. Вона сидить на лавці під якимось кабінетом,  гризе свої нігті, та безупинно трясе однією ногою, певно, нервуючи.

— Віро, що сталось? — зупиняюсь біля неї, але поглядом шукаю сина, а коли не знаходжу, то повертаюсь до неї: — Де Денис? Що з ним? Ну, не мовчи! 

Вона підіймається на ноги і з деякою провиною дивиться на мене, поки я намагаюсь дочекатися відповіді. 

— З ним все добре, заспокойся, будь ласка, — Віра тягне мене за руку, щоб я сів на лавку, але я зараз важко піддаюсь на її мовчазні  вмовляння. — Його лікар оглядає. Він злякався сильно. Він хотів зробити собі попкорн, але ваша мікрохвильовка коротнула та загорілась. Денис лише ручку обпік, але не страшно. Йому обробили ранки ще на швидкій…

— Що? — виривається з мене глухий звук. 

Руки починають тремтіти. Я проводжу ними по волоссю, відходжу на крок, потім знову повертаюся до лавки, але сісти так і не виходить. Я дивлюсь на єдині двері, які є в цьому коридорі, розуміючи що мій син там.

— Стривай,  лікар казав, щоб ніхто не заходив. Він сам вийде до нас.  Але це ще не все. Він ледь не знепритомнів,  — тихо додає Віра, коли за моєю спиною відкриваються двері,  а я сіпаюсь, щоб наплювавши на всі прохання пройти всередину. 

— Як Дениско? — Ілона рівняється з нами і Віра повільно опускає свою руку, більше не торкаючись мене та не намагається втримати. — З ним все гаразд?

 — Сусідка сказала, що він спочатку до неї побіг, а  потім вже вибіг на вулицю. Я чисто випадково опинилась поруч. Він був в мене на руках, коли йому стало погано. Хлопчик просто злякався. І дуже переживав, щоб ти не сварився…

— Може його в нормальну лікарню відвезти? Може показати іншому лікарю? — питає Ілона, але я не реагую. 

Я не відповідаю Ілоні. Просто не чую її. У голові крутиться лише одне: він злякався, щоб я не сварився.

Груди стискає так, що боляче дихати, але я збираюсь до купи саме в той момент, коли двері приймального кабінету відчиняються, і назустріч нам виходить лікар. Невисокий чоловік з  втомленим виглядом, тримає якісь папери в руках.

— Ви батьки хлопчика? — дивиться прямо на мене, а потім на дівчат, що стоять поруч. Віра киває, а Ілона в цю мить хапає мою руку,  стискаючи її. 

— Так, — відповідаю одразу. — Що з ним?

Лікар киває, ніби очікував цієї відповіді.

— Стан стабільний. Невеликий опік кисті ми обробили. Але був сильний переляк і короткочасна втрата свідомості. Я госпіталізацію не буду рекомендувати, але раджу вашому педіатру завтра показатись та пройти повне обстеження. 

Я ловлю себе на тому, що нарешті можу нормально вдихнути. Чуючи, що з Денисом все добре, мене потроху відпускає.

— Зараз з ним все гаразд, я дав йому легкі заспокійливі, — продовжує лікар рівним та майже беземоційним голосом. — Він має трохи поспати, прослідкуйте, щоб вдома його нічого не тривожило. Ви можете забрати свого сміливця, як тільки я закінчу з паперами. Вам медична сестричка все розкаже. 

Я дякую лікарю,  тисну йому руку та заходжу всередину. Денис сидить на кушетці, понуро опустивши голову та дивиться лише на свої рученята. Він навіть голову не підіймає коли чує, що хтось прийшов. 

— Синку, — кажу я, вмить опинившись поруч. 

Першим ділом оглядаю його. Не те, що не довіряю кваліфікації лікарів, просто поки сам на свої очі не побачу, що з моєю дитиною все гаразд — не заспокоюсь.

— Тату, — схлипує він. — Тату, я не винен, чесно. Я не хотів. 

— Я знаю, чуєш. Не плач. Не хвилюйся так. Я не сварюсь, — я витираю його сльози, розуміючи,  що мене самого в цю мить відпускає цей страх. Хоча провина нікуди не дівається. Моя дитина була в небезпеці,  а я був далеко. 

Медсестра дивиться на нас з легкою посмішкою, а коли я питаю в неї чи можу забрати сина і киває. Я в цей момент розумію, що він був лише в піжамі.

Я швидко підводжу Дениса, загортаючи його у свою куртку, щоб хоч трохи зігріти. Він ще тремтить, але вже міцніше тримається за мою руку.

— Все гаразд, малий, — прошепотів я, ведучи його до дверей. — Ми йдемо додому.

На коридорі нас досі чекають Віра з Ілоною, які розійшлись по різних куках коридору,  як тільки ми з Денисом вони одразу підходять до нас.