Глава 11

Віра

Ще на підході до кав’ярні, я розумію, що щось не так. Не тому, що навколо була метушня. Ні, навпаки, все було спокійно, однак внутрішнє відчуття не давало мені спокою. 

І не підвело, власне, як і завжди. Бо щойно я підійшла до дверей кав’ярні, з під’їзду будинку з шаленим плачем вилітає Денис, мокрий, в одній лише піжамі. Він озирається довкола, ніби когось шукає, і я розумію, що він не знає, куди бігти.

— Сонечко, що сталось? — мені доводиться вхопити його за комірець одежини, для того, щоб затримати на місці. — Це я, глянь на мене. Денисе! Що сталось? Чому ти тут?

— Там… там…— схлипуючи, промовляє малий, показуючи на двері, і тягне мене з собою. — Там пожежа. Я не знав, що мені робити. Я намагався загасити вогонь, але не вийшло. 

У мене в цю мить, здається холоне навіть кров у венах. 

— А тато твій де? 

— Немає… — на секунду світ ніби завмирає. Я присідаю перед ним, обхоплюю його холодні плечі долонями й змушую дивитись на себе.

— Добре. Все добре, — кажу впевнено, хоча всередині мене вже накриває паніка. — Ти молодець, що вийшов. Ти все зробив правильно. Ти як? Болить щось?

Він хитає головою, але я розумію, що оглянути його не завадить, бо ж через шок все-таки міг й не помітити. Я швидко знімаю з себе куртку й накидаю на нього. Руки в нього тремтять так, що я ледь утримую його на місці. 

— Денисику, ти де? — з під’їзду гукає малого якась жінка. Вона вибігає вкрай налякана, але коли бачить його біля мене, то стрімко прямує до нас. — Ось ти де! Налякав мене! Там вже все добре, голубчику. Я все загасила.

— Що сталось? — питаю в жінки.

— Він хотів собі попкорн зробити, а мікрохвильовка коротнула й загорілась. Добре, що він відразу до мене побіг. Я сусідка їхня.  І поки намагалась ту пожежу загасити, то й не помітила, як він вибіг. Кинулась слідом, а він тут. 

Я міцніше притискаю до себе маленьке тільце, яке з кожним словом жінки здригається  ще дужче. 

— Ти молодець, чуєш? — шепочу йому у волосся. — Ти все зробив правильно.

Денис щось бурмоче у відповідь, але голос у нього кволий, ніби  він не тут і не зараз. Я відчуваю, як його голова важко хилиться мені на плече.

— Денисе… — напружуюсь. — Подивися на мене.

Але він не відповідає. Я підіймаю його на руки, і несу у кав’ярню, бо там точно є аптечка. Надя сама мені її збирала, казала, що їй як лікарю видніше, що може знадобитися. 

— Викличте швидку, — наказую жінці, яка розгублено стежить за моїми діями. Але після того, як мені доводиться їй повторити, все-таки опановує себе. А я тим часом дістаю з аптечки нашатир, змочую вату й обережно підношу її дитині під ніс.

Він здригається, різко вдихає й одразу починає кашляти. Я притримую його, не даючи сіпатися, бо він поривається вирватися.

— Тихенько, — шепочу йому, притискаючи до себе. — Все добре,  чуєш? Ти в безпеці. Поглянь на мене, це ж я Віра.

— Віра-а–а-а-а, — плаче він,  обіймаючи мене за шию. 

— Ну, Дениску, все добре, — гойдаю його поки він заспокоюється. Десь краєм вуха я чую сирену швидкої, а потім помічаю їхні проблискові маячки. 

— Я піду зустріну їх, а ви чекайте. 

Чекати доводиться недовго, я поки тихо розмовляю з Денисом розпитуючи про все. Він розповідає мені, де зараз його тато, і чому він сьогодні був один. 

Лікар оглядає Дениса,  обробляючи невеликі опіки, розпитує про все, що сталось, потім зітхає і звертається до мене:

— Йому краще було поїхати на огляд до лікарні, — каже спокійно. — Для перестраховки. Тут ми можемо обмежитися обробкою ран, але травми та стрес після такого шоку можуть дати ускладнення.

Я киваю, не відводячи погляду від Дениса, лікар щось пише в своїй карті, а я в цю мить  підходжу до сусідки. 

— Ви Сергію подзвонили? Він скоро буде? — жінка підіймає на мене свій здивований погляд і віповідає.

— А я не телефонувала. Та й коли б я встигла? Я ж… Я ж там в будинку розбиралась і малого шукала… Я думала …

Вона думала…

Індик теж думав,  але всі ми знаємо продовження. Бляха, то що ж це виходить? У них в квартирі була пожежа, і ніхто власника про це не повідомив? А тепер Дениса рекомендують відвезти до лікарні, воно й не дивно, все-таки він ледь свідомість не втратив, і  Сергію знову ніхто про це  не сказав…

— Не кажи татові, що я сам… — знову схлипує Денис, коли ми разом з ним йдемо до карети швидкої. — Він сваритиметься.

— Не хвилюйся любий, я впевнена, що твій тато на тебе не сваритиметься. Я просто повідомлю йому, що поїду разом з тобою в лікарню, добре?

Він киває, але руки моєї не відпускає, навіть коли розмовляє з лікарями. А я в цей час намагаюсь додзвонитись до його батька.  На перший виклик ніхто не відповідає,  але я набираю його знову. І тут, на щастя він підіймає слухавку. 

— О, як добре, що ти підняв, — видихаю я,  стискаючи руку Дениса. Щоправда, спочатку я не знаю як так йому про вес сказати, щоб не сіяти паніку. — Сергію, це Віра. У нас тут проблема.