Глава 9

Віра

— В мене тече зі стелі, — кричу власнику орендованої квартири, поки той “гакає” мені у слухавку. Ну що ж незрозумілого в моїх словах? Тут цілісінька катастрофа. — Кажу, що зі стелі рікою ллє. 

Я відсовую від стіни відро, яке вже встигло наповнитися наполовину, і дивлюся, як по шпалерах повільно повзуть брудні потьоки. І я розумію, що ліквідовувати наслідки чужого ремонту доведеться мені. 

— Ви ж казали, що дах лагодили минулого року, і що все буде “чікі-пукі”. А  я зараз  заливаю сусідів знизу через ці ваші запевнення. 

— Ох, чекай, зараз буду. Спустись до сусідів, чи що, попередь їх, що дах знову почав протікати, щоб не виставляли потім рахунків за свої  євроремонти, — стогне він, наче я попросила його не приїхати владнати справу, а просто зачинити двері, а йому було лінь.

І чого стогн? Це ж не моя власність. Мені не хочеться платити за те, що хтось вирішив, що може схалтурити на ремонті даху, а потім збрехати при заселенні.  От же жук! Я знала, що останній поверх — це ризиковано, але й гадки не мала, що проживу у квартирі менш як місяць, і таке станеться.

У мене не вистачає ємностей, у які б могла литись вода. У розхід  ідуть і миски, і баночки, і навіть мої підставки під пензлики для макіяжу. Хочеться розплакатись прямо посеред квартири, бо всі мої речі мокрі. Добре, що хоч свої гаджети встигла прибрати в надійне місце. Але я розумію, оглядаючи цей хаос навколо, що ночувати тут просто неможливо. 

— Яка ціна — така і якість, — понуро промовляю я  і йду виливати чергове відро, яке майже до середини стало заповненим. 

Чоловік з’являється, на диво, швидко: захеканий, розтріпаний, але не сам, з командою “ремонтників”. 

— Ну показуй, де тут у тебе потопи, — басить він,  проходячи всередину, взутий, а коли бачить, то хапається за голову. — Твою наліво. Це капець.

Капець — це не те слово, дядьку, яке сюди можна застосувати. Я витираю піт, чи то воду з лоба, й стаю посеред кімнати, мовляв, дивіться яку, красу ви мені здаєте. 

Я дивлюся, як «ремонтники» метушаться під стелею, переставляють відра, щось бурмочуть між собою. Мене активно залучають до роботи. Але візити сусідів,  які ходять подивитись, як же у нас тут гарно тече зі стелі, бо у них теж плями з’являються, трохи відволікають. Ні, не трохи, кому я брешу.  Саме тому на черговому дзвінку у двері я зриваюсь на хорошу сусідку. Вона в цьому не винна, і я теж. Просто не те місце і не той час.

В один момент, коли я розумію, що видихлась, то виходжу з квартири у коридор,  пишу сестрам у спільний чат, скидуючи фото, і відразу ж отримую співчутливі та сварливі смайлики в чаті. Надя, правда, після прочитання відразу телефонує, розпитує про все, а потім пропонує варіанти, де б я могла зупинитись. Я не приймаю жодну з них, бо напрягати чужих людей своєю проблемою не хочу. Шкода, що вони живуть у різних містах, так би в мене могла бути бодай якась місцина, де я б могла переночувати. Чесне слово, на мить мене тягне знову написати Максу, але я в останню мить приводжу себе до тями.

Є лише одне місце,  де я зможу бодай якось кимарнути — це кав’ярня. Там буде не так зручно, зате у підсобці можна зробити щось на кшталт ліжка. Благо, там хоч тепло і сухо. 

Так і вирішую. Я не впевнена, чи хороша це ідея, але мій втомлений мозок, який не спав вже другу добу через чергову мігрень, каже мені, що хоче відпочити. 

— Я поїду, — кажу спокійно, більше собі, ніж комусь із них, коли заходжу назад у квартиру,  збираючи свої речі. Головне документи  та речі взяти, а все інше, то вже якось потім.

— Ти ночувати маєш де, дитино? — питає в мене через деякий час ходьби по квартирі власник, не відриваючись від телефону.

— Переночую на роботі. Я все, що могла — зробила, більше заважати тут буду, ніж допомагати. А завтра… — хочу сказати, щоб повернув мені кошти, які я заплатила за три місяці оренди, а потім махаю рукою, бо розумію, що зараз не час. 

— Давай, — киває мені власник та знову повертається до свого телефону.

— Даю. 

Ой, бідному зібратись — тільки підперезатись, їй-богу. Всі свої пожитки вміщаю в один рюкзак. А коли сама збираюсь, то так відразу і вийходжу. На годиннику восьма вечора, а я з важкими думками та стійкою впевненістю, що я найбільший лузер на землі, йду в напрямку маршрутки. 

Ні, десь там на периферії, я все-таки задумуюсь над тим, що дурницю я, звісно, утнула, пішовши з тимчасового дому, але там народу більше, ніж на якомусь концерті, а я реально себе погано почуваю. 

Тому, ігноруючи голос розуму, я таки їду в кав’ярню. І не дай боже, комусь мене сьогодні потривожити.