Глава 8

Денис

— Алло, Тіма, я тут. Тато дзвонив, довелося відповідати, — я сідаю за комп’ютер, щоб продовжити гру там, де я мусив зупинитись. Я одягаю навушники,  але одне вухо залишаю вільним, щоб чути, коли знову прийде сусідка, або ж коли повернеться тато.

Тітка Маня мене навіть зі школи забрала,  на щастя,  бо інакше тато б дізнався про мій черговий конфлікт з тим гидотним Поталим. Він все ніяк заспокоїтись не може. Називає мене сиротою,  хоча в мене є батько, який звертає на мене увагу не лише коли я приношу погані оцінки чи коли б’юсь у школі. Щоправда, сьогодні ми обходимось з ним без бійок,  одними лише сварками.

— То ти сьогодні справді сам? — питає в мене мій троюрідний брат, котрий менший від мене всього лише на два тижні. 

— Угу. Тато сказав, що у нього сьогодні справи, і пішов.

— По роботі?

— Та де! Ні, то його подружка сказала, що у неї проблеми і їй потрібна його допомога. От він і пішов до неї.

Тимофій задоволено свистить, посміхаючись мені на всі свої зуби, яких зараз у нього через один, а я от не розумію його радості. 

— Чого ти тішишся? — питаю його, а сам зупиняю гру, бо вже щось не хочеться продовжувати з такими розмовами,  і тягнусь за колою, якої у пляшці вже менше ніж половина. 

— У когось скоро з’явиться нова мама, — задоволено протягує у слухавку брат,  а я злюсь через ці слова. 

— Хто? Ілона? Фу, ніколи не повірю, що татові подобаються такі, як вона.

Тимофій дивиться на мене,  як на дурника, і замовкає. Потім йде в бік, де розташовані двері у його кімнату, закриває їх і знову повертається,  цього разу розташувавши своє обличчя так,  що воно тепер світиться на увесь мій екран. 

— А вона гарна ? Ну, ця подружка твого тата. 

— Ну, Ілона,  така… Та як всі вона,  нічого особливого в ній немає. Вона час від часу забирає мене зі школи,  коли тато не може через роботу. А ще передає їжу, яку готує…

— О, так я тобі про це і кажу! — трясе телефоном брат. — Вона хоче йому сподобатись, тому так і робить.  Я,  коли з мамою ходив до неї на роботу, то там ті її жіночки постійно так говорили.

— Як вони говорили? — підіймаючи одну брову догори, питаю я. Щось мені вже не подобається те, що говорить Тіма. Він або перегрівся, або перегрався. Бо я ще більшої дурні не чув.

— Вони казали,  що якщо жінка почала чоловікові готувати, то вона хоче його у себе закохати. Бо шлях до серця чоловіка лежить через шлунок. Я не знаю чому, але вони ж  краще знають. То,  може,  у них там сьогодні побачення?

— Фу, це якийсь крінж, Тіма, не кажи такого,  — я з силою ставлю пляшку на стіл, так, що залишки коли ледь не виплескуються на клавіатуру. — Ні-і-і, я б знав.

— І чого ти кривишся? То ж не тобі вирішувати, — діловито промовляє брат, плямкаючи мені своїми чіпсами  в екран. — Якщо захоче на ній одружитися і зробити її твоєю мамою,  то тебе точно ніхто питати не буде.

— Ніхто не зробить її моєю мамою, — відрізав я, відчуваючи, як усередині все закипає. — Тато просто... він просто не розбирається. Він ведеться на ці її судочки з їжею, бо сам вічно зайнятий. Але якщо йому вже так приспічило когось знайти, то хай це буде хтось нормальний!

Тимофій перестає жувати й зацікавлено дивиться  на мене: 

— Ого, які ми серйозні. І хто це «нормальний»? Твоя вчителька з малювання, чи якась нова сусідка?

— Та ну тебе, Тіма! Бе-е-е, — я кривлюсь. — Ніяка не вчителька. У нас тут є кафешка. Ти її ще не бачив,  вони недавно відкрились. То там жінка працює… Віра. Так от вона не намагається підлизатися чи здаватися супер-доброю, як це робить Ілона, вона просто крута. З нею можна нормально поговорити. 

— А вони хоч знайомі?

— Знайомі, — бурмочу я,  коли бачу, що останнє запитання Тіма точно сставить, щоб висміяти мене. Але це я тут старший,  а не він. І я розумніший. І поки він гризе там свої чіпси та верзе маячню, я не дам татові зробити неправильний вибір.

— І що ти будеш робити?

— Поки не придумав,  але обов’язково це зроблю. Я розроблю такий план, що у мене точно все вийде,  або у тата, — кажу я,  і тим часом намагаюсь придумати відмазку, щоб завершити розмову.

Щось мені вже набридло грати. Хоча, я більшу частину вільного часу витратив на розмову з Тімою. Тому не знаходжу нічого кращого, як сказати:

— Слухай, я там ще не зробив домашку. Тато як прийде, забере у мене і ноуті планшет,  і тоді я точно отримаю не нормальний телефон,  а кнопковий.

— У–у-у, так не цікаво, — засмучено каже Тіма, але я вже його не слухаю, а тому натискаю на червону кнопку і встаю з крісла, щоб зробити собі попкорн, який я спеціально купив сьогодні на перерві у школі. 

Мені багато над чим є подумати. Треба спочатку придивитись до Віри,  а там вже дізнатись, що вона любить,  а що ні. Так буде легше їх зводити. А, і ну, татові треба вже не натякати, а прямо казати, бо, бачу, він мене тоді не добре зрозумів.