Глава 7

Сергій

— Тату,  мені обов’язково залишатись вдома самому? — питає мене малий по дорозі до школи. 

Ще вчора, коли я забирав його з секції, то повідомив, що йому доведеться на декілька годин залишитись в сусідки, але Ден навідріз відмовився сидіти з сусідкою і запевнив мене, що буде на зв'язку увесь це час. І що я чую зараз?

— У тебе й досі є вибір. Тітці Марії я ще не повідомив, що ми відмовляємося від її послуг. 

— В неї у квартирі тхне тими смердючими квітами, аж голова крутиться! І таргани бігають, а ти знаєш, що я їх боюсь. 

Наша сусідка просто з “просунутих” людей: вона замість звичних для багатьох жителів собак чм кішок,  завела собі тарганів, здорових таких. навіть мене верне коли я їх бачу, тому реакцію сина цілком розумію. Але й залишати його самого мене капець як страшно. 

— Тоді у нас один вихід…

— А може я у кав’ярні посиджу? Ну, з Вірою.

— Синку, — повертаюсь до нього, спираючись на переднє сидіння. — Вірина кав’ярня у цей час вже буде зачинена, а сама вона — вдома. До того ж ми не можемо її про це просити.

— Чому? — от же “чомучка”, все йому цікаво, але от  як мені зараз правильно донести дитині, що вона  нам чужа людина, хоч як би вона йому не подобалася?

— Бо набридати чужим людям не потрібно. Вона й так нас виручила минулого разу,  — бачу, що моє пояснення пролетіло в його голові, але не закріпилось там, тому мушу підбирати інші слова. — Синку, ми ж з тобою хлопці дорослі, а отже маємо розуміти, що у Віри є життя поза роботою, і воно може бути далеко від кав’ярні.

— Ти хочеш сказати, що вона може жити десь далеко, а сюди приїжджає лише працювати? 

— Правильно, — посміхаюсь я, але на зміну усмішці приходить відчуття повного провалу, після слів малого:

— То так би й сказав, а то верзеш якісь дурниці. Але ти й сам не знаєш, бо ти не спитав її де вона живе. Давай, ти подзвониш, запитаєш, а потім ми вже будемо щось вирішувати. 

Я тяжко зітхаю.  Не розумію, звідки в малого цей хист “купідона” взявся, що він так наполегливо стикає нас з Вірою. Вони бачились двічі! І цього було достатньо, щоб моя дитина всіляко намагалася мене звести з цією жінкою. Нонсенс. Такого у нас ще точно не було. Я ж то думав, що Ден більше не заводитиме подібних розмов, але бачу, що помилявся. 

Я обіцяю малому якнайшвидше розібратись зі своїми справами, кажу, шо сусідка Марія заходитиме до нього і, що перевірю його домашку, як тільки приїду додому. Малий понуро опускає голову, але  більше не сперечається. І коли він вже зникає за воротами школи разом з іншою дітворою, я нарешті вирулюю на дорогу до роботи. 

Ілона увесь день посміхається мені, не перестає дякувати за те, що згодився їй підіграти,  але ситуацію це не згладжує. Нам треба вирішити, що будемо казати її батьками: яку історію знайомства мені треба видати, та  що треба знати. 

Ми спілкувались з нею поза роботою, але я не скажу, що це було надто близько. Все-таки я не планував заводити стосунки на роботі і про це моє правило Ілона знає. Тому вся її турбота про мене чи про малого — виключно по-дружньому. Як і моя допомога зараз. Принаймні, мені хочеться так думати.  

— Мамі квіти які взяти? — питаю Ілону, як тільки виїжджаю з офісу. Довелося відпустити жінку трохи раніше, щоби вона могла зустріти сестру з літака.

— Візьми їй орхідею невеличку, — каже вона захекано в слухавку. — Я тобі потім все поверну. 

— Не мели дурниць, — фиркаю у відповідь на її слова.— Тебе о котрій забрати?

— Як тільки квіти візьмеш — приїжджай, мені лише сукню натягнути. 

Я прощаюсь з нею швидко, адже в подальшій розмові просто відпадає потреба, оскільки все,  що мені треба було — я почув. По дорозі в квітковий телефоную по відеозв’язку Денису, щоб переконатись, що в малого все добре. Але він, як завжди відповідає не швидко, бо той його планшет десь постійно валяється. 

— Ну що таке? — буркотливо питає син, як тільки бачить мене на екрані. 

— Хочу перевірити, чи ти вдома і чи ти поїв? — я відволікаю від дороги всього на мить, і дивлюсь на невеликий екранчик. Денис хитає головою і показує мені шматок піци, яку я залишив йому зранку  холодильнику. — Тітка Марія заходила?

— Так, — знову киває він. — Принесла мені  печиво і компот. Посиділа пів години і пішла. Її компот так смердить, можна я його виллю?

— Можна, — дозволяю, знаючи любов сусідки до узвару, і про огиду свого малого до цього напою. — Так, Ден, отже зараз час робити уроки, а потім можеш подивитись мультики або пограти в в ту гру на “соніку”. Я думаю, що через годинки три буду вдома. 

 — Добре, — поспішно погоджується син і різко кидає слухавку. 

Які там уроки, коли можна робити все що заманеться, коли вдома нікого немає! Я стовідсотково впевнений, що Денис прокайфує цей час, а уроки робитиме перед моїм приходом. Це ще якщо згадає. Але я мушу переконатись, що в моєї  дитини все добре. 

У квітковому на щастя знаходжусь недовго, беру одну жовту орхідею, яка, сподіваюсь сподобається матері Ілони і направляюсь до неї. 

 Вечір тільки починається, а мені вже  хочеться його закінчити. Ненавиджу такі вечори,  ненавиджу такі заходи, які за атмосферою більше нагадують робочу,  ніж сімейну.