Глава 6

Віра

На щастя, Макс більше не повертається в кав’ярню. Але нервозність ніяк не хоче проходити після ранкової зустрічі з ним. Певно, через викид адреналіну тіло трясе й досі. Це ж треба таке? То він мене винною виставляє за те, що я від нього пішла,  а те, що він дівчат інших клеїв, та що там клеїв,  судячи зі змісту їхніх переписок, то там і зустрічі особисті були. А там… Навряд чи вони просто каву пили, що ті дівчата написували йому. 

Ох, я тільки заспокоїлась, і тут знову все розбурхала. Я довго терпіла, довго закривала очі на його походеньки, бо свято вірила, що він зміниться. І він змінився, щоправда, в моїх очах. Тепер це не моя кохана людина,  а справжнісінький козел, який навіть свою провину нормально визнати не може.

— Тук-тук, привіт, — звучить над моєю головою. Я відриваюсь від викладки на вітрину нових сиропів і бачу перед собою усміхненого Сергія. 

— Привіт, — відразу ж посміхаюсь я і, не втримавши пляшечку,  випускаю її з рук, через що вона падає на підлогу, але, на щастя, залишається цілою. — Ой. 

— Ціла? — перехилившись через стійку, питає Сергій. 

— Так, добре, що вона впала на килимок, інакше довелось би мені все тут відмивати.

— Це добре, — протягує він, і я відчуваю якусь ніяковість. Є щось незручне в цій розмові.

— Може, кави?

— А давай, якщо не важко, то зроби мені ванільний капучино. І про себе не забудь, сьогодні хочу тебе пригостити, — каже він, а я сміюсь. — Що таке?

— Просто я очікувала почути щось на кшталт еспресо чи фільтр, але точно не ванільний латте.

— Гей, що за дискримінація за кавою? 

Я нічого на це не відповідаю. На щастя, така проста та безсенсовна розмова трохи розвіює ту напругу між нами. Мені багато про що хочеться в нього розпитати, здебільшого чи не наговорив Максим йому чогось зайвого,  тому каву роблю швидше, Сергію, як і замовляв, ванільний лате,  а собі — лет-вайт. 

Коли дві чашки стоять на столі,  я відчуваю, як пара від кави піднімається в повітря, огортаючи нас легким ароматом. Сергій мовчки бере чашку в руки, і я помічаю, що його погляд трохи затримується на мені.

— Як пройшов сьогоднішній день? 

— Та ніби нормально, — підтискаючи губи, промовляю я. — А твій? Ой, нормально, що я на “ти”?

Він відкидається на спинку стільця й мило посміхається.

— Та звісно, чому ще питаєш? Я гадав, що вже давно можна так спілкуватись. 

Я роблю ковток своєї кави, відчуваючи, як тепло від чашки трохи заспокоює нерви. Я так давно не сиділа ось так, просто з чоловіком, розмовляючи ні про що. Востаннє це було перед тим, як ми з Максом почали зустрічатись. Вже й забувати почала, як це.

— Той більше не приходив?

 — Ні, — хитаю головою,  розуміючи, що зараз саме та мить, коли можна розпитати про те, що відбулось. — Слухай, я бачила, що ви з ним про щось говорили… Він не наговорив тобі дурниць?

— Хочеш знати, чи сказав він мені, що ти так само мене кинеш, як і його? — якось буденно говорить Сергій. — Ну, десь так він мені і сказав. 

— О, Господи! — я опускаюсь головою до стола, ховаючи очі в руках, і голосно стогну. — Це капець якийсь. Він же бачив, що ви просто клієнти. До того ж ти був з дитиною.

— Та годі, не грузись. Все ж нормально. Ну, сказав дурість, не звертай уваги.  Скільки неврівноважених світом ходить, всіх не порахуєш. Головне, аби пакостити не став,  а те, що говорить, то дурня. 

— Це правда, — я відводжу погляд від чоловіка, й заглядаю у вікно. Вже давно стемніло на вулиці. Годинник показує сьому вечора. Ми так просиділи добрих хвилин тридцять, але так ні про що й не поговорили. Мені час закриватись, а йому… — А син ваш зараз з ким? Він один там сидить?

— Ні, сьогодні мій боєць на тхеквондо пішов,  тому я чекаю на нього. Десь через пів години  можна буде виїжджати за ним. 

— А, так, він казав мені про це. 

— Багатьма таємницями встиг поділитись? — вигинає брову Сергій, а я ніяковію. Не розумію, про що він питає, саме тому й перепитую в нього. — Діти балакучі, я цікавився, чи не занадто набридливим був Ден, коли сидів тут з тобою?

— А, ні, — махаю руками перед ним. — Він не набридав. У вас дуже чудовий син. Тільки мені здалось, що він якийсь сумний. Може, тому, що хвилювався через втрату ключів та телефону, але… 

—  Та де там, хвилювався він, звісно… — посміюється Сергій. — Цей хлопчисько речі не цінує,  скільки б не вчив, а все марно. Цього разу пригрозив, що куплю кнопковий. Може, хоч такі методи спрацюють.

— Ні, — хитаю головою я. — Такі методи не працюватимуть, а тільки налаштовуватимуть малого  проти тебе. Принаймні з моїми сестрами так було. Вони батька не слухались, хай що там було, а він все сварився з ними. І от, як результат до батька з проблемами вони рідко йдуть, хоча й люблять його. 

— Вас багато було в сім’ї? 

— Троє, але всі народжені у червні. Близнюки. Мама завжди казала, що нас шестеро, бо в кожної на одну і ту ж ситуацію дві думки було. А у тебе?