Глава 5

Сергій

Цілий день не виходить з голови образ спантеличеної дівчини з кав’ярні. Її сині очі,  сповнені розгубленості, досі мені ввижаються. 

Треба було таки виставити того недоумка, мало що він міг їй зробити. Я, звісно, по-чоловічому попередив його про те, щоб не думав робити дурниць, але хтозна, що в його голові було. Такий бик проти тендітної дівчини… Явно ж, що сили нерівні. 

Про які справи мова, якщо я зараз відчуваю провину за свою бездіяльність? Треба було не слухатись її. Треба було… Так, стоп! Про що це я думаю? Ми чужі один одному люди. Ми не знаємо один одного. І не варто лізти в її особисте, а в тому, що це питання було саме таким — сумніву не було. Ден всю дорогу ще підливав масла у вогонь питаючи, чи не скривдять дівчину. 

Коли стрілка годинника перевалює за третю дня, я таки не витримую й натискаю на її номер для того, щоб написати повідомлення.

💬 Сергій 15:12

“Привіт, Віро! Це Сергій Ткаченко,  ми з сином сьогодні приходили в твою кав’ярню зранку. Хотів уточнити, чи все нормально.”

Я перечитую це повідомлення декілька разів, деякі речення навіть переписую, щоб все виглядало ненав’язливо. Але навіть остаточний варіант мені не подобається. Вона точно подумає, що я якийсь ненормальний. Ну хто б писав чужій дівчині? 

Я. 

— Я б написав, — кажу сам собі та натискаю на кнопку “Надіслати”. 

Відкладаю телефон і прокручуюся на кріслі навколо своєї осі. Цілий день коту під хвіст через ці поставки, точніше через їхню відсутність. Всі відмазки постачальників я вже напам’ять вивчив і сам можу їм про все розповідати, навіть з ідентичною інтонацією. А до всього цього “вишенькою на торті” стає чергове повідомлення зі школи про те, що Деним скаржиться на біль в животі. 

 Стук в двері змушує мене зупинитись. Ілона входить в кабінет впевнено та граційно. В її руках невеличка таця з кавою та печивом. Жінка ставить її переді мною,  а сама, стягнувши з таці печиво, вмощується навпроти. Перекидає ногу на ногу, демонструючи мені свої довгі ноги, які вигідно виглядають в цій короткій спідниці. 

І ж ніби естетично все, але якось занадто. Проте я нічого їй не кажу: поки вона не переходить межу, а отже й говорити мені поки немає про що. 

— Щось сталося? — питаю її,  відпиваючи трохи кави. Вона стинає плечима, і загадково усміхається.  — Ти занадто улесливою зараз виглядаєш. Кажи. 

— Маю до тебе прохання. Дещо особливе… Я зрозумію, якщо ти мені відмовиш, але мені справді потрібна допомога.  Я не маю більше до кого звернутись, бо ти єдиний нормальний чоловік в моєму оточенні…

— Ілонко,  кажи вже, що сталось? Чого ти тягнеш?

Я спираюсь на стіл і уважно вглядаюся в її обличчя, намагаючись хоча б по її виразу здогадатися, про що йтиме мова. Але ніяк не можу вгадати. 

— Завтра Ангеліна прилітає додому… З нареченим. Батьки хочуть, щоб ми зібрались усією родиною, розумієш? — Ілона протирає неіснуючу пилюку на столі.

— Поки не дуже.

— Сходи зі мною на вечерю до моїх, —  Ілона піднімає на мене свій погляд,  сповнений очікування,  а я ледь кавою не давлюсь в цей момент.

— Слухай,  я й правда не розумію. Що мені там робити? Ти ж кажеш, що ви родиною збираєтесь, а я не є її частиною. Не думаєш, що це буде трохи не правильно?

Я розумію, до чого вона хилить,  як і розумів всі ті натяки, які вона робила до цього моменту. Але знайомство з батьками? Серйозно?

— Так-так, я розумію, але Сергійчику, мені доведеться три години сидіти натягнувши усмішку, слухати про те,  яка ж в мене молодшенька розумничка і якого класного чоловіка собі знайшла, поки її старша сестра незрозуміло що робить зі своїм життям. Якось не хочеться відчувати себе другосортною…

— Звідки ти знаєш, що той її хахаль класний? Може він невдаха? — питаю в неї, намагаючись перевести розмову в жартівливе русло, але вона не ведеться.

— Та ні, — хитає головою жінка й перекидає ногу на іншу. — Він там у неї якийсь банкір, “круте яйце”, короче. Ну то що? Я можу розраховувати на тебе?

— Ну і як кого ти мене туди приведеш? 

— Та як хлопця, кого ж іще! — закочує вона очі. — Мені дуже треба. Я більше тебе не потривожу, чесно-чесно. Ну,  цього разу, Ткаченко,  будь людиною. 

— Отже, брехати треба? — питаю я, і в цей самий помічаю, що мій телефон загорається і на заблокованому екрані з’являється повідомлення від Віри. 

💬 Віра 15:25

“Привіт. Та все нормально, не хвилюйтесь, мені й так ніяково. Ви ж сьогодні прийдете? Я Денису смаколика передам.”

💬 Сергій 15:25

“Не варто вам заморочуватись. Я радий, що з вами все гаразд. Як і обіцяв —  прийду.”

— Щось сталось? Ти так різко замовк. Якісь проблеми?  — цікавиться Ілона, яка й досі чекає на мою відповідь.

 Бляха, мені так не хочеться у все це влазити. Оці брехні родичам потім боком вилазить. Сьогодні я вечеряю з ними та удаю, що хлопець Ілони, а завтра вони нас сватати будуть.