Глава 4

Віра

— Ну привіт, Вірочко. Я тут пів міста об’їхав, щоб знайти тобі ці кляті холодильники в цю довбану кафешку, щоб по приїзду дізнатись, що ти замотала свої вудочки й кинула мене? — Максим з’являється у моїй кав’ярні неочікувано. Точніше — очікувано, тільки от я сподівалась, що заявиться він трохи пізніше та дасть мені можливість перевести подих. Але ж ні, цей чоловік ніколи не думав про мене, а завжди задовольняв тільки свої потреби, от як зараз наприклад.

— А що ти хотів? — відпустивши клієнта, нарешті відповідаю йому. Дівчина й так косилась на мене увесь час, явно очікуючи, якусь відповідь, але я не стану влаштовувати сцени перед людьми. — Думав усидіти на двох стільцях і сподівався, що я твою зраду мовчки проковтну?

— Яка зрада, ненормальна? Я ні з ким не спав! — на його обличчі, здається, навіть зморшки натягуються. Він увесь червоніє, не в змозі підібрати слів. 

— А, тобто ті повідомлення “Котику, я сумую” та “Ця ніч була прекрасною, хочу повторити найближчим часом” тобі писала баба Люба з нашого під’їзду? 

— Ти що, рилася в моєму телефоні?

Макс зупиняється за два сантиметри від мене, він дихає мені прямо в обличчя гарячим повітрям, і здається, що його злість з кожною секундою мого мовчання лише посилюється. 

— Ніде я не рилася, ти сам його залишив у мене перед очима, — хитаю я головою, чомусь виправдовуючись.  — І взагалі, чому моя реакція викликає в тебе запитання, а власна поведінка — ні?  Це моя провина, що ти пішов собі шукати когось іншого? Чи може моя провина у тому, що ти такий боягуз, що не зміг, дивлячись мені в очі, сказати про свої походеньки?

— Та ти… — Макс відштовхує мене від себе, наче набридливу кішку, яка терлась до його рук. Я не встигаю правильно зреагувати й,  утративши рівновагу, я боляче б’юсь спиною об стійку. — Дуринда ти, от хто!

— Кхм-кхм, — звучить десь від вхідних дверей. Я стрімко повертаю туди головою, судомно розуміючи, що ми тільки що сварилися посеред кав’ярні, якраз в той час, коли люди найчастіше приходять до закладу. — Віро, у вас все гаразд? Потрібна допомога?

Чуючи знайомий голос, я на секунду закриваю очі,  даючи собі подумки потиличника. Сергій зі своїм сином за руку, стоять у дверях. Нахмурені, вони оглядають Макса, який, ніяк не реагуючи, стоїть  поруч зі мною. А я тим часом, пригладжую своє розпатлане волосся, і випрямляюся,  натягуючи на обличчя привітну усмішку. 

— Ох,  добрий ранок, — беручи себе в руки,  нарешті промовляю я. — Так,  вам не варто хвилюватись. 

— Йди куди йшов, мужик, що не бачиш, що я тут зі своєю жінкою розмовляю?

— Максиме! — я відчуваю, як мої щоки від сорому починають горіти. — Пробачте, будь ласка, це просте непорозуміння.

Ну а що мені ще залишається сказати? Й так вже хлопці стали свідками цієї сцени. Сергій робить крок уперед, не зводячи очей із Макса, який не розуміє, що відбувається.

— Може показати цьому непорозумінню де вихід?

— Чуєш? — Макс робить крок вперед, але я швидко стаю між ними, не даючи статись непоправному.

— Будь ласка, не звертайте уваги. У мене все під контролем. Ви щось хотіли? — мій голос набуває професійних ноток. Я намагаюся виглядати якомога привітніше, але дратуючий погляд Макса, та сама його присутність тут не дають  мені повністю розслабитися. 

— Так, — поспіхом говорить хлопчик, відразу же переходячи до вітрини з випічкою й великими оченятами оглядає всю наявну продукцію. — Я хочу того круасана, який вчора їв. 

— Фісташкового? —  питаю я,  пригадуючи, що  саме сподобалося Денису, а він лише задоволено киває. Я  тут же повертаюсь до свого робочого місця, готова витягнути той круасан, який мені буквально хвилин десять тому привезли постачальники, але голос Сергія зупиняє мене:

— Ден, ми домовлялись, що зранку солодощів не буде. 

— Так,— понуро відповідає він, і відразу вказує на другий бік вітрини. — Тоді, той інший… із шинкою та сиром.

— Зачекай хвильку, я один тобі запакую, — кажу йому, ігноруючи цю незручність яка витає у повітрі. 

Сергій не дивиться на мене, бо вся його увага сконцентрована на Максимові, а той від відсутності можливості сваритись далі,  вже не знає куди себе подіти. Я користуюся цією можливістю, підморгуючи Денису, шепочу, що поклала для нього невеликий смаколик у пакет.

Поки ми з Денисом розмовлаємо, Сергій відвівши мого колишнього вбік, щось йому говорить, але видно, що неприємне, бо Макс багровіє  на очах від почутого. 

— Ви все? — звертає на нас увагу чоловік. Він  задоволено киває сину, коли той показує йому пакет,  а потім  підганяє його до автівки. Однак сам не йде, а залишається всередині на декілька секунд. — Віро, я ввечері заскочу сюди, нікуди не тікай, добре?

Я киваю, хоча й не розумію, що, в біса, відбувається. 

Сергій виходить,  а Макс відразу вибухає:

—  Хахаля собі знайшла? Минуло два дні. Два клятих дні,  і ти вже знайшла собі якого хрі… Триндець, Віра, а я ще думаю, чого ти з дому пішла…

—  Ти що, перегрівся? Чи пари надихався? Я пішла, бо переписки твої знайшла, недоумку! Ти обіцяв мені.  Ти божився після минулого разу, що то було востаннє, що ти сам не хочеш розходитись. Я тоді повірила,  але сьогодні  не буду.