Глава 3

 Сергій

 — Ден, сьогодні мені було незручно,  — вже пізніше, за вечерею, я починаю серйозну чоловічу розмову з сином. — Наступного разу стеж,  будь ласка, за своїми речами. Ми тільки купили тобі новий телефон, а ти його вже загубив. Не пройшло й місця.

 — Я знаю, вибач,  — бурмоче собі під носа малий,  повністю визнаючи свою провину. 

 — Одними вибаченнями… — зітхаю я,  але не продовжую. Ну чого мені чекати від дев’ятирічки? Діти часто гублять гаджети, але я не думав, що перша наша втрата буде такою швидкою. — Добре, що ти номер мій хоча б пам’ятаєш. Тут ти молодець — хвалю. 

 — Ти ж сам змусив мене його вивчити.

 — Так змусив, — кажу я,  а потім переводжу тему.  —  Як ти день провів? Не заважав тітці Вірі працювати?

Я спираюсь на стільницю, щоб бути ближче до сина, котрий наминає сирну запіканку, яку принесла спеціально для нього моя колега. Ілона знає, що я випікати не буду, а їсти куповані солодощі дитині не радить.

Денис, витирає рукавом свої губи після десерту, запиваючи запіканку чаєм, а потім згадує, що я завжди сварюся за це, бо так речі прати доводиться частіше. Тому він ховає руки під стіл і хитає головою.

 — Ні,  я їй не заважав, навіть допоміг трохи. Коли вона просила трубочки їй принести зі складу, то я приносив, і стаканчики теж. А потім… Потім вона нагодувала мене таким смачним круасаном. І не одним. Останній взагалі був з фісташковим кремом, от такий, — він підіймає свої великі пальці вгору, показуючи, що той круасан особливо припав йому до душі.  — Віра класна,  взагалі. 

 — Справді?

Мені цікаво було послухати те, що каже малий. На жаль у мене не так часто виходить з ним отак поговорити, у нас зазвичай кожен зайнятий своїми справами,  а тут виходить ніби справжній сімейний вечір. 

Та й дівчина й мені здалась тоді дуже милою: вона так смішно ніяковіла від мого погляду.  Така вся щира та усміхненам — дуже хотілось вірити, що вона завжди така.

 — Угу,  — киває головою син. — Ти взагалі мене сьогодні розчарував. Я думав ти хоч номер її візьмеш. А ти…

Я ледь повітрям не давлюся, а потім заходжуся  сміхом під нічого не розуміючий погляд Дениса. Оце  він сьогодні мочить! 

 — Що ти смієшся? Я тобі і так кліпав, і сяк, а ти навіть не помітив! 

 — То вона тобі сподобалась? — підсідаю до нього ближче, але посмішку все ще не вдається приховати.  Денис киває, і знову відпиває свій чай.

 — Вона класна. Я скільки помилявся,  коли ті уроки вчив,  а вона ні разу на мене не крикнула, навпаки — все спокійно пояснила. Ну, як я люблю, ти ж знаєш,  — я киваю і знову прискаю від сміху.  — У нас навіть Тарама Анатоліївна так не пояснює.

 — Тамара, — підказую я.

 — Угу, а Віра так класно все пояснила, я аж зрозумів, уявляєш?

 — І мені треба було у неї номер попросити, щоб вона з тобою уроки вчила?

Я вимикаю все світло на кухні, залишаючи працювати лише світильник на витяжці, роблю собі чай, бо розумію, що розмова стає все цікавішою. Діти мають на все свій погляд і іноді це цікаво слухати. 

— Ну яке “вчити”, тату? — трохи обурено каже син. — Я тобі кажу, що вона гарна і добра, а ти про уроки. Я для побачення тобі це кажу. Давай ми завтра підемо до неї, ніби круасани купити мені до школи, а ти там вже й номер у неї візьмеш.

—  І як я це аргументую? Що я їй сказати маю.

Денис нахмурюється, обдумуючи мої слова, навіть не здогадуючись, що я зараз говорю іронічно.

—  Скажеш, що треба на всякий випадок. Ну ти ж у цьому спец,  не я ж маю до неї залицятися!

—  Гей, ти знаєш її всього декілька годин, а вже сватаєш мене, негіднику? До того ж,  ти помилився, у мене вже є її номер, —  малий дивується і я бачу в його очах питання, тому спішу пояснити: —  Ти ж з її телефону мені дзвонив. 

— А точно. Ну то все пів справи зроблено. Тільки давай ми завтра все ж зайдемо за круасанами, можеш навіть не готувати зранку.

— Денисе, — намагаюсь сказати суворо, але все-таки не втримуюся і трохи сміюся.  — Давай ти не будеш командувати. Марш готуватись до сну, бо мені ще тобі новий гаджет шукати. І, присягаюся, цього разу в тебе буде кнопковий телефон, щоб не шкода було коли знову загубиш.

— Ну, тату-у-у-у.

— Ніяких “тату”, бігом в душ і ліжко. 

Малий слухається, адже знає, що зі мною не пройдуть ті штучки та милі вирази обличчя, які часто змушують його бабусю танцювати під його дудку. 

А я прибираю те, що залишилось на столі й сам до себе сміюся. Це ж треба таке! Дожився! Син мені дівчину вже шукає. 

Але я більш ніж впевнений, що це не через те, що я сам. Скоріш за все, малому таки не вистачає лагідної жіночої руки. Марію,  його матір, він не пам’ятає,  а моя не може бути з ним так часто, як йому потрібно, от він і шукає собі когось схожого на матір. 

Розуміння боляче б’є мене. Я не хотів вступати в нові відносини після зради дружини. Не до того було, та й Денис потребував усього мого часу. Шкода було лише тому, що колишня, відколи пішла з сім’ї, ні разу не  поцікавилась життям власного сина.