— Поля! Поліно! Ласка! — Лунало зовсім поруч, та дівчина, яку кликали, немов і не чула, повністю поринув у свої невеселі думки.
Тільки почувши кілька разів своє прізвище, вона огледілася. Поряд їхала червона машина, без верха. З середини на Полю дивилася гарненька шатенка і щиро їй посміхалася.
— Ласко, ну ти чого? Не впізнала? — Награно ображено запитала дівчина
— Юлько! — Радісно викрикнула Поля.
— Ну а хто ж ще? Сідай. Я так рада,— щебетала Юля, коли Поліна сіла поряд,— я як відчувала, що сьогодні день принесе мені якусь гарну подію.
Юля була з тих дівчат, що не обтяжують себе думками, книжками й роботами. А ще вона, наскільки пам'ятала Поля, дуже любила рожевий колір. Дивно, що автомобіль в неї був не рожевий, а червоний. Якби Юлі біляве волосся, то вона була б сто процентовою білявкою, про яку пишуть анекдоти. Та шкільну подружку Поля ніколи не бачила зі світлим волоссям. На відміну від неї, саме зараз своє русяве волосся дівчина перефарбувала. І була платиновою блондинкою. Саме такою потрібно було б бути Юлі.
— Скільки років ми з тобою не бачилися? П'ять? Чи шість?
— Шість.
— Точно, шість. Ти ж моя нехороша, не з'явилася на зустріч в тому році. А було класно...
Далі пішли розповіді й новини про однокласників, бідкання, що Поля не з'явилася і не дзвонила своїй найкращій подружці. Дівчина між тим згадувала, що вона збиралася на зустріч і купила недешеве плаття, яке так їй пасувало до очей, навіть на туфлі розкошелилася. А за день до зустрічі випускників, відпросившись раніше з роботи, щоб потрапити до перукаря, застала свого чоловіка з коханкою. Вона тоді стояла з чудовою зачіскою і дивилася на скуйовджену, проте щасливу дівчину свого чоловіка, і сльози котилися з очей, оплакуючи крах усіх її сподівань. Було не до зустрічі й не до гулянок. Стояло питання, де жити та що робити далі.
Тож Поліна покинула чоловіка і переїхала до бабусі. А потім баба Дора злягла після інсульту і дівчині довелося її доглядати. Вона спочатку відмовилася від підвищення на роботі, а потім і взагалі написала своїм коштом. Бо більше нікому була непотрібна старенька. Тож усе лягло на плечі онуки. Батька вже давно не було, а матері стара свекруха була ні до чого.
Після смерті бабусі, Полі дісталася квартира і намір розпочати все спочатку, та не вийшло.
— Полю, що в тебе сталося? — Запитала Юля, паркуючи машину на обочині.
— Чого ти так вирішила?
— Ти мене геть не слухаєш. Літаєш у своїх думках. Може розкажеш, що тебе турбує?— Запропонувала Юля.
І в цей час Полі дуже захотілося хоч з кимось поділитися своїми проблемами. І не для того, щоб пожаліли, а просто щоб вислухали. І вона розповіла усе, що боліло.
— Юль, а ще я сьогодні без роботи залишилася, — поділилася наостанок.
— От теж мені біда,— сміялася подружка,— з цим я можу допомогти. Ти ж у нас економіст чи менеджер?
— Економіст-аналітик,— з очікуванням відповіла дівчина.
— Тож я тебе влаштую на роботу до Антона. Ти пам'ятаєш мого брата? — Поля похитала головою, проте щось неприємно защемило у грудях. І чим далі Юля говорила, тим більше ставали підозри. — Він так піднявся, у нього тепер своя будівельна фірма, "Тірбуд". Може чула?
— Чула, — відповіла Поля і не втрималася, сльози покотилися по щоках.
Як вона не здогадалася відразу, що Антон Ігорьович Тірченко — це Антоха, брат Юльки. Чи може тому, що вона його в останнє бачила в шостому класі, перед тим, як він закінчив школу і поїхав вчитися за кордон? І був він тоді не таким мужнім і стриманим чоловіком, а нескладним пихатим мажориком. Можна було звернути увагу на прізвище, та чомусь не про це думала Поля, коли бачила чоловіка. Вона взагалі ні про що інше, як про нього думати не могла. Та хіба могла уявити, що Антон піде не по батьківським стопам, а займеться своєю справою, зовсім іншим напрямком?
— Ласочко, що з тобою? — Захвилювалася подруга, побачивши її очі на мокрому місці. Юля обняла свою давню подружку і тут Полю прорвало.
— Юль, я звільнилася сьогодні з фірми твого брата.
— Нічого не розумію. Ти можеш по людські усе пояснити?
— Я його кохаю,— ще голосніше заридала дівчина.
— Кого? — Юля втрачала терпіння.
— Антона.
— Твою мамцю... Поля… — прошепотіла Юлька, — тааак, дай мені хвилинку усе усвідомити.
Юлька була романтичною авантюристкою. Можливо тому, що їй по життю усе було дозволено. Мама Полі завжди дивувалася, як так, що вона така нерішуча постійно танцювала під дудку розкутої й нерозважливої подружки. Ще у школі дівчина брала участь у всіх Юліних витівках. Ох і діставалося ж їй.
У Юлі був впливовий тато, який був меценатом школи. А Поля так, доповнення до його доньки. Тому одній усе вибачали, а іншу викликали до директора на килим. І в результаті, Поліна завжди була винна. Хоча треба визнати, що коли вона перебила посуд у їдальні... Так, саме Поля. Хоча це Юля тягнула її на буксирі через шкільну кухню, де дівчина підковзнулася і зачепила кілька стопок перемитого посуду, який з грюкотом полетів на підлогу і був такий. Так от, батько-меценат, не запитуючи нічого, просто оплатив усе зі своєї кишені.
Згадуючи їх дитячі пригоди, Поліна впустила суть Юліних ідей, як причарувати Антона. Закохана дівчина не хотіла в них брати участь. Та хіба її в'ялі заперечення могли зупинити криголам, на ім'я Юлія, яка вже все вирішила і була дуже твердо налаштована допомогти двом дорогим їй людям знайти щастя? У любительки рожевого вже був план дій.
Насамперед Юля запросила подружку у гості на сімейну вечерю, перед цим протягнула її по усім, на її думку, найкращим бутікам і салонам. Поліні подобалося те, що вона бачила у дзеркалі, але вважала недоречним вбрання. Червоне коктейльне плаття було занадто для звичайної сімейної вечері. Тому дівчина просто одягнула свій найкращий костюм. В ньому вона виглядала стильно і разом з тим не дуже відверто. Адже вона не на побачення зібралася, а на дружню вечерю.
Коли Поля зайшла до вітальні, де зібралася родина Тірченків, гостя зустрілася з сердитим поглядом Юлі, але все ж зрозуміла, що з костюмом вгадала.
— Добрий вечір, — привіталася дівчина.
— Ви, сподіваюся, усі пам'ятаєте Поліну? — Прощебетала Юля,— ми випадково зустрілися, не уявляєте, яка я була щаслива.
— Ще б пак, — відповів батько, вивчаючи подругу доньки довгим зацікавленим поглядом, від якого тій ставало ніяково,— а ти підросла Поліна. Он яка красуня.
На таку заяву Антон, який теж був у вітальні й тримав у руках келих, з янтарним напоєм, чи то віскі, чи то коньяком, кисло скривився. Полі ж від його виразу обличчя стало гірко. Відразу стало зрозуміло, що даремно вони з Юлею старалися, нічого з їхньої задумки не вийде.
Далі були розмови за столом. Більше, звісно, говорила Юлька: нахвалювала свою подругу, розповідала трохи й про себе, й про брата.
Поля ловила на собі гострий погляд Антона і занадто хтивий - батька. Мама Юлі розлучилася з татом і вже живе з новим молодшим за неї чоловіком, повністю задоволена життям. Діти виросли, тож вона вирішила влаштовувати своє життя. Поля її розуміла, бо витримувати, коли твій чоловік так розглядає подруг доньки, ніякого терпіння не вистачить.
Старший Тірченко був ще нестарим чоловіком, виглядав доглянутим, слідкував за своїм здоров'ям і тілом. Але, по-перше, не його вибрало дівоче, схвильоване від кохання, серце, а по-друге, Полі була неприємна його увага.
Він таки підловив Поліну, коли вона виходила з вбиральні.
— Припудрила носик, маленька? — Підійшов впритул.
— Ігорю Олександровичу, я подруга Вашої доньки, тож попрошу тримати дистанцію. — Вирішила відразу поставити всі крапки над "ї".
— Ну то й що? Я дорослий вільний чоловік, ти доросла вже і, як я розумію, теж вільна. До того ж подобаєшся мені. Ми можемо робити, що нам заманеться, — притиснув Полю до стіни.
Дівчині було огидно від цієї ситуації, а ще страшно, що хтось побачить і неправильно все зрозуміє. Особливо, якщо це буде Антон. Хоч він і так не дивиться в її бік, але все ж.
— Не пручайся, маленька, я багато чого можу тобі дати. Ти будеш купатися у дорогих манатках, а не в цій дешевці,— посмикав її за блузу костюма. — Тільки брендові речі. Возитиму тебе до Мілану ...
— Та відпустіть же мене, заради Бога! — Юля таки його відштовхнула і побачила у дверях Антона. Все ж таки інакше з нею і не могло бути. З нею завжди так. Адже її друге ім'я - міс Невдаха. Він дивився не неї з огидою і бридливою посмішкою. А серце дівчини розвивалося від болю й образи.
Юля не розуміла, чого це Поля так швидко зібралася додому. Та неочікувано Антон підтримав намір дівчини забратися якнайшвидше і якнайдалі. Поля вийшла зовсім розбита, опустивши голову. Подруга запропонувала довезти й усю дорогу допитувалася, що між ними з братом сталося. Що Поліна мала відповісти? Не розповідати ж подрузі про безсоромного і хтивого батька? Тож просто відповіла, що їх план не вдався, вона не подобається Антону і треба припиняти займатися дурнею.
— Як покинути все? Ти ж сама казала, що кохаєш його до нестями?
— Так, казала. Та він мене не кохає! — Викрикнула від безвиході Поля.
— Йому треба просто дати шанс тебе покохати,— запевняла Юля. — Ласочко, ти ж така хороша, гарненька. Він не встоїть, от побачиш. І в мене ж є план!
Перемовляти подругу було марно, тож Поліна Ласка просто вирішила не суперечити, але більше і не піддаватися Юлі.
#7269 в Любовні романи
#1730 в Короткий любовний роман
#2361 в Сучасна проза
Відредаговано: 29.03.2023