Сцена, де мене мали закохати, а не посадити

Я йшла по університетському подвір’ю, ніби головна героїня мелодрами, якій щойно зірвали весілля — задумлива, з телефоном у руці, погляд у нікуди. Я не просто проїхалась по своїй гідності — я її збила, переїхала, здала назад і ще раз переїхала. Це ж треба — не встигла розпочати зваблення, як уже встигла назвати його машину "траур по стилю".

— Тиждень... — бурмотіла я сама до себе. — Тиждень, кажу я. Це я казала, що мені і тижня вистачить, аби той холодний айсберг розтанув. Ага. Як же. Він радше сам розтане від глобального потепління, ніж від мого погляду.

В машині, коли я вже їхала додому, задзвонив телефон. На екрані — мама. Ну, хоч хтось мене ще любить.

— Привіт, сонечко! — прозвучало тепло. — Як ти там? Не замерзла в тому вашому Києві? У нас в Одесі вже плюс п’ятнадцять, а я все ще в халаті.

— Привіт, мам. У мене все... ну, таке. Трошки зіпсувала собі репутацію перед викладачем, — відповіла я, закусуючи губу.

— Та то не біда, — сказала вона з гумором. — Твій тато от вже десятий день в Нідерландах, і навіть мені не дзвонить. Каже, "перевтомився від життя". А я тут одна, як тінь у ванній кімнаті. Уявляєш? Одеса. Порожня квартира. Я, Люся-сусідка і її істерична собака.

— Люся ще з тобою вітається? — засміялась я.

— Та куди вона дінеться. А ти знаєш, що її доньку мало не згвалтували?

Я аж здавила кермо.

— Що?!

— Все добре. Її врятував той вчитель фізкультури, якого ти колись не любила, бо він тобі поставив "шість" в атестат за те, що ти приходила на фізру в джинсах і з кавою. Уяви, три мужики напали на дівчину біля школи, вона тільки з репетиторства йшла, а він побачив, підбіг і налетів на них як Брюс Вілліс.

— Господи… — прошепотіла я. Ідея, яку раптом викинуло мені в голову, була настільки шаленою, що аж затуманила все інше. — Мам, я тебе люблю, але я вже під’їхала. Передзвоню пізніше, добре?

— Тільки не потрапляй у якусь дурню! — крикнула мама перед тим, як я поклала слухавку.

Дурню? Мамо, я — уособлення дурні. Але якщо вже дія, то дія!

Я миттєво відкрила свій контакт-лист. Почала з найнесподіванішого — Віталік, наш ботанік із курсу. Колись він зізнався мені в коханні під час здачі курсової. Я тоді була в халаті, з мокрим волоссям і кавою в руці, а він приніс мені коробку цукерок і сказав: "Ви — як інтеграл: спочатку складна, але як розберешся — краса".

— Привіт, Віталік! Ти можеш прийти завтра зранку до кав’ярні біля універу? Є одне креативне завдання. Ти мені дуже потрібен.

Далі — Даня, першокурсник, гроза району. Він як побачив мене в перший день, одразу почав бігати за мною з подарунками — від жуйок до парфумів. Марта тоді казала:

— Якщо він тебе поцілує, то ти сядеш. Йому 17, а ти вже четвертий курс!

— Даню, привіт! Завтра зранку буду біля універу, зайди. Є розмова, що стосується пригод!

І, звісно, Артем з журфаку. Той, хто був на грі "правда або дія". Обожнює адреналін, та ще й журналіст. Хто, як не він?

— Артем, привіт. Завтра о 8:30 кав’ярня "Біла Крапка". Є ідея. Тобі сподобається.

Наступного ранку.

Я, звісно ж, проспала. Встигла нафарбуватись, зробити хвилясті локони, вдягти коротке шкіряне плаття, панчохи й підбори. Виглядала так, ніби знімалась у серіалі "Як втратити честь за одну акцію".

— Леонардо, не підведи мене, — промовила я до своєї машини.

Але він... не заводився. Я ледь не влаштувала танець шамана з ключами в руках, поки не підхопила таксі.

Коли я нарешті прибігла, троє моїх обранців уже стояли. Ботанік із ромашкою в руці, Даня в куртці «на район» і Артем, що крутив у пальцях ключі, наче зброю.

— Привіт, мої герої, — усміхнулась я. — Слухайте, є важливе завдання. Дуже.

— Для тебе — хоч на Марс, — промовив Даня.

— Я теж можу. — додав Віталік, злегка затремтівши.

— Якого чорта ми всі тут? — запитав Артем, але вже зі смішком.

— Все просто. У мене є сцена для короткого метру. Моя сестра — режисер. І ми знімаємо соціальне кіно. Ви троє граєте хуліганів, які намагаються... напасти на мене в провулку. Але я зможу втекти. Вам потрібно лише зробити вигляд, що ви агресивні.

— Що?! — Віталік мало не впав.

— На тебе? Напасти?! — вигукнув Даня. — Це ж... святотатство!

— Для фільму. Будете героями. Вас потім ще на фестиваль візьмуть, — швидко збрехала я.

Артем криво усміхнувся і прошепотів:

— Угу. Це ти хочеш, щоб твій холодний Арсеній тебе спас. А ми — сцена. Геніально, Лізо. Але тоді за тобою коньяк. І торт. І конфети. Бажано дорогі.

Я закотила очі.

— Добре, добре. Я вам усе надішлю — точне місце, час. Головне — будьте переконливі.

Пізніше

Я сиділа в кав’ярні й дивилась на карту району.

— Де б його зловити? Він же ходить, як привид. Раптом вилазить із туману і пропадає. Треба точка з кавою. Або біля корпусу. Або...

Ідея прийшла. Провулок за головним входом. Він там часто проходить до пар. Ідеальне місце.

Я призначила хлопцям зустріч. Все готово.

................

Я вже стояла у провулку. У вухах — драматична музика. Ботанік, Даня і Артем підкрадаються, як у виставі третього класу. Ботанік вдає, що кричить "Гей, малишка!", Даня розмахує руками, а Артем, звісно, просто знімає це на телефон.

Я починаю "тікати".

— Ні! Не чіпайте мене! — театрально вигукую.

І саме в цей момент з-за рогу виходить...

Арсеній Олегович.

Зупиняється. Дивиться. Пауза. Я — у позі драматичної жертви. Ботан — з розгубленим обличчям, Даня — в кулаках, Артем — із телефоном.

— Що тут відбувається? — холодно питає він.

— Це... сцена... ми... — я забилася в кашель.

— На вашому курсі всі вже або працюють, або готуються до аспірантури. А ти займаєшся дитячим садочком.— перебив він

Він пішов. Просто пішов.