Машина і філософія

День починався добре. Сонце, музика в машині й той момент, коли волосся виглядає ідеально, бо встигла зробити локони за 15 хвилин. Але все пішло шкереберть, як тільки я заїхала на парковку біля універу.

Моє святе місце. Моє. Місце. Було. Зайняте.

Я різко загальмувала, мало не вкусивши кермо від злості.

— Ну що за… — пробурмотіла я і, роздивившись, додала вже вголос: — Який козел поставив сюди свою чорну депресію на колесах? Це що — траур по стилю?

Вирішивши, що залишати це просто так — гріх, я кинула Лео (мою крихітку-машинку) на сусіднє законне місце, вийшла й прямою ходою попрямувала до зрадницького авто. Стояла, вдивляючись у непримітну чорну машину, ніби хотіла її проклясти.

— Ну серйозно… — пробурмотіла я. — Це треба ж мати такий безнадійний смак. Навіть моя бабуся вибирала кольори веселіше, коли малювала свої хрестики-нолики.

— Тут не написано, що це твоє місце, — пролунав холодний голос за спиною.

Я обернулась різко, як гімнастка на змаганнях, — і от вона, сцена неловкості століття.

Арсеній Олегович. Увесь у чорному. Ідеально випрасувана сорочка, сумка через плече, обличчя — як із реклами дорогих годинників, тільки замість посмішки — льодяна байдужість.

— Ой, — сказала я. — Я це… не про вас. Це… про машину. Ну, не про вашу. А… про… фільм! Так! Я вчора дивилась фільм. Там така сама машина була. І вона погана була. Ну не машина, а… головний герой! А машина просто… чорна! Ну ви розумієте!

Він дивився на мене так, ніби я щойно спробувала розповісти анекдот інопланетянам мовою дельфінів.

— Удачного дня, — сухо кинув він, відчинив авто, дістав свою сумку й пішов у бік корпусу, навіть не обернувшись.

А я лишилася стояти на місці, мов грімом прибита.

— Ну, блін, Лізо… — прошепотіла я. — Ти мала його закохати, а не налаштувати проти себе, як вчительку математики у пятому класі.

Я нервово засміялась і схопилась за волосся. Мимо проходив якийсь першокурсник і перелякано прискорив кроки. А я стояла і дихала через ніс, як вагітна йога-тренерка.

На парах я була не просто не в фокусі — я була в іншій галактиці. Замість записів у зошиті з'явився список під назвою "План: як завоювати філософа".

1. Бути загадковою (ну, вже не вийшло)

2. Не ображати його машину (все гірше)

3. Випадково зустрітися біля кавомашини і сказати щось глибоке, типу "Життя — це еспресо: коротке, але міцне".

4. Виглядати розумною, але не ботанкою

5. Показати, що я не схожа на інших (ну, хто ще кричить на парковках?)

— Що ти там пишеш? — прошепотіла Марта, заглядаючи в мій зошит.

— Формули… привабливості, — прошепотіла я у відповідь.

Вона посміхнулась:

— Додай ще пункт: не кричати на машини викладачів.

— Це був… не… — почала я, але потім просто захлопнула зошит.

Життя — це не солодкий серіал. А я схоже, знімаю драму з елементами комедії. Назва вже є: "Як не треба зваблювати викладача. Частина перша".

Але я ще не здамся. План лише починається.