Як зловити філософа?

Університетська столова пахла так, ніби хтось влаштував фестиваль тушкованки, підсмаженого тіста й безнадії. Я несла свій піднос, наче то був Кубок Гоґвортсу, хоча на ньому була лише гречка з котлетою й чай, який виглядав підозріло схожим на мильний розчин.

— Ліза! — вигукнула знайомо-надривна нота. Марта. Моя подруга, моя гроза мозкових клітин, мій внутрішній хаос у формі людини. Вона вже махала мені з-за столика, де була розкладена її пожива богині: суші з доставкою, кава в стаканчику зі стразами і… гуакамоле? В столовій?!

— Ти знову не їси місцеву їжу? — сіла я поруч, поставивши свій піднос поруч із її креативним натюрмортом.

— Я люблю свої внутрішні органи, — відповіла вона з усмішкою і одразу перейшла до головного. — Ну? Ти його вже звабила?

— Хочеш, я зваблю твою суші паличку собі в око? — скривилась я. — Це тільки другий день. Хоча він уже знає, що я існую. І навіть пожартував. Ну, майже.

— Ти знаєш, скільки жінок мріють, щоб він на них подивився хоч раз? — Марта схрестила руки. — Він як скандинавський айсберг. Серйозний, холодний, але гарячий в глибині.

— Мені здається, ти плутаєш його з тортом із морозивом, — хмикнула я.

— І взагалі, якщо серйозно, у тебе є хоч план, як його зачепити?

— Ну… — я зробила вигляд, що дуже зосереджена. — Поки що мій план — виглядати бездоганно й загадково. Але якщо він і далі буде такий непробивний, доведеться вмикати важку артилерію — цитати з філософів, поетичний шепіт і… може, трохи блиску на щоках.

— Я завжди знала, що ти — стратег. Зваблива диверсантка, — кивнула Марта. — Головне, не ляпай про це вголос біля деканату, бо ще посадять за моральну диверсію.

Я пирснула.

Марта — це та людина, яка може прийти на пару в піжамі, бо «атмосфера — найголовніше». Вона мала коротке руде волосся, сережку в носі й енергію, ніби в її венах Red Bull тече. Її сміх було чути ще з входу в корпус. А ще вона вміла робити з нічого сцену, з кави — причину жити, а зі звичайної прогулянки — психологічну драму, бо побачила в небі хмару у формі колишнього.

Я — Ліза Ковальська, 21 рік, студентка факультету міжнародних комунікацій. Живу в однокімнатній квартирі, яку мені подарували батьки, щоб я не мучилася з гуртожитком. У мене є машина — червона, блискуча, грайлива, як я. Звати її Леонардо. Бо вона така ж ідеальна, як Ді Капріо у 90-х. Марту я зустріла на першому курсі — ми тоді обидві стояли в черзі за кавою, а вона випадково вихлюпнула мені на черевики гарячий латте. Я тоді лише посміхнулась і сказала: «Ну, принаймні тепер мої кросівки знають, що таке життя». З того моменту вона вирішила, що я — її людина.

Після пар я, як завжди, дісталась до своєї Лео, всілася, кинула сумку на сусіднє сидіння й завела двигун. Музика заграла щось феміністично-бадьоре, і я поїхала додому, міркуючи, як звабити філософа. Бо він не з тих, кого підкупиш декольте чи лайками.

— Може, мені написати йому листа з цитатами Ніцше і вкладеним своє фото на фоні книжок? — бурмотіла я. — Або взагалі — подарувати йому чашку з написом «Я не холодний, я просто боюся любити». Це ж має його розсмішити? Ну, або злякати. Варіантів море.

Коли приїхала додому, скинула туфлі, зробила всі ритуали дівочого виживання — маску, обробку брів, скрабування душі кавою. Потім розляглась на ліжку з телефоном і пішла у священний похід у соцмережі.

— Так, Арсеній Олегович… — вбила я в пошук. — Опа, знайшовся. Але… — Я скривилася. — Та ну, це ж акаунт-фантом. Одна фотка. І та — зі спини. Стоїть собі на фоні моря, у худі. Блін, він що — фотогенічний привид?

Я, не вагаючись, підписалась. А потім ще трохи поколупалась у його підписках, щоб зрозуміти, кого любить. Після чого наважилась написати повідомлення:

"Дякую за сьогоднішню лекцію. Було дуже цікаво. Ви завжди такий філософський, чи це тільки понеділки так впливають?"

Я чекала.

30 хвилин — тиша. 1 година — перевірила, чи не вмер Wi-Fi. 2 години — вже встигла накрутити собі цілий фільм: він просто не хоче порушувати етичні норми, тому плаче, читаючи моє повідомлення, але не відповідає.

— Та спить він, — підсумувала я врешті. — Обійняв свою моральну етику й захропів. А я… я обійму свою подушку. І надію.

З цим я й заснула.