Ставка

Правда або дія. Класика студентських вечірок. Або ти зізнаєшся, з ким цілувався в 9 класі, або облизуєш кактус. Але в нашій компанії сьогоднішній вечір був чимось більшим. Можливо, тому що ми нарешті дожили до четвертого курсу. А можливо, тому що я, Ліза Ковальська, вирішила не просто грати — а виграти.

— Лізо, твоя черга! — вигукнула Марта, моя найкраща подруга й головна провокаторка вечора. Її яскраво-рожева сукня світилася в неоновому світлі наче дорожній знак: обережно, буде гаряче.

— Правда чи дія? — підморгнув Макс, її хлопець, який уже другий рік поспіль намагається бути крутішим, ніж він є насправді.

— Дія, — випалила я, навіть не думаючи. У кімнаті запала тиша.

— Всі вибирають правду, а ти вирішила блиснути? — криво посміхнувся Артем із журфаку.

— Бо я не з усіх, — відповіла я і зробила ковток колою з ромом. Палає? Так. Але не сильніше, ніж мій гонор.

Марта переглянулася з іншими. Було видно, що вони готують щось. І коли вона озвучила, що саме — я зависла, як старий iPhone на холоді.

— За місяць підкорити серце нашого викладача-філософа. Того самого холодного пана Арсенія Олеговича. Якщо не вийде — віддаєш нам свою машину. Червоненьку. З іменем Леонардо, — в її голосі було занадто багато злорадства.

— Ви жартуєте? — я скривилась. — Леонардо?!

— Або кажи "пас" і йдеш облизувати зубну щітку з чоловічого гуртожитку, — додав Макс.

Я подивилась на них. Всі чекали. І я сказала те, що мала сказати:

— Мені й тижня вистачить.

На ранок я прокинулась із головним болем і однією чіткою думкою: я божевільна. Зв'язатись з викладачем — ідея, яка на рівні "давай побудуємо будинок із картону під дощем". Але в мене не було вибору. Я не могла віддати Леонардо. Мій тато працював у Нідерландах, мама — у своєму вічному світі психологічних курсів, і машина була єдиним, що я реально отримала від них "для себе". Вона була свободою. І я її не віддам.

Тому я вдяглась, нафарбувалась, вибрала свій найінтелігентніший образ — сорочка, окуляри (без діоптрій, звісно), низький хвіст — і вирушила на лекцію до нього.

— Добрий день, — привіталась я, коли зайшла в аудиторію. Арсеній Олегович уже стояв біля дошки. Його темна водолазка сиділа на ньому так, ніби це вона його вибрала, а не навпаки.

— Доброго, Ковальська. Як завжди — майже вчасно, — відповів він холодно, не глянувши.

Угу. Початок божественний. Але я ж не здамся.

Я сіла на перший ряд, прямо перед ним. Записувала конспект з натхненням, якого в мене не було навіть на ЗНО. Раз-другий глянула на нього. Він був… ну, не просто гарний. Він був з тих чоловіків, які ніби знялися в рекламі парфумів і забули повернутись у телевізор.

— Ковальська, — раптом сказав він. — Якщо ви так дивитесь на мене ще десять секунд, я почну думати, що у вас або запитання, або спазм.

У класі хтось хихикнув. Я зніяковіла, але усміхнулась:

— Просто дуже цікаво слухати, Арсенію Олеговичу.

Він уперше підняв очі. І подивився прямо в мої. Його погляд був… холодний. Але живий. Немов у ньому щось пробігло, ледь-ледь.

— Це перше, що ви сказали, що справді варте уваги, — сказав він і повернувся до дошки.

Ставка зроблена. Гра почалась.

І навіть якщо я не виграю, я точно зіграю красиво.