Статуетка

Мія

Старий автобус зупинився біля бордюру, важко зітхнувши гальмами. Мія заскочила всередину, на ходу ховаючи обличчя в комір куртки. Салон був майже порожнім, освітлений лише тьмяним жовтуватим світлом ламп.

Вона притислася лобом до холодного скла. Саме в цей момент небо остаточно прорвало — перші важкі краплі дощу вдарили по металу даху, а за мить вікно вкрилося нескінченною сіткою водяних розчерків. Місто за склом розмилося. Неонові вивіски клубів перетворилися на кольорові плями, що розтікалися по асфальту, наче акварель. Дощ приховував усе: і її страх, і можливу погоню, і саму дорогу в невідомість.

Вона вийшла на околиці, де повітря пахло мокрим бетоном і важким передчуттям бурі. Готель «Світанок» зустрів її вивіскою, що загрозливо тріщала від замикання.

Адміністраторка — жінка з розпливчастими рисами обличчя — навіть не підняла голови.

— Паспорт, — кинула вона механічно.

— Немає. Загубила, — Мія поклала на стіл кілька купюр понад тариф. — Мені просто перечекати до ранку. Щоб ніхто не турбував.

Жінка повільно сховала гроші в кишеню запраного халата і простягнула важкий ключ із залізним брелоком.

Номер зустрів її запахом старої пилюки та вогкості. Мія зачинила двері на всі засуви й лише тоді дозволила собі видихнути. Кімната була крихітною: облуплена фарба на стінах і ліжко, що стояло в самому центрі, наче острів розпачу.

Мія завмерла біля нього, розглядаючи запрану, майже сіру білизну. Кожна складка на ковдрі здавалася чужою, важкою від історій людей, які зупинялися тут до неї — таких же загнаних, втомлених або тих, хто хотів зникнути. Важко було навіть уявити, скільки життів пронеслося через цей матрац, залишаючи по собі лише запах дешевого тютюну та неспокою.

Вона зайшла в душ. Вода текла ледь тепла, з іржавим присмаком, але Мія підставила під неї обличчя, заплющивши очі. Хлорка, запах кабінету Михайла, металевий присмак страху — усе мало зникнути. Хоча б на кілька годин.

Коли вода нарешті вичерпалася, залишивши по собі лише вологе марево, Мія вийшла, загорнувшись у цупкий рушник кольору хакі, що пахнув господарським милом. У номері було холодно. Вона повільно підійшла до своєї барсетки, кинутої на стіл. Руки все ще тремтіли, коли вона розстебнула блискавку, шукаючи те, що встигла вхопити в кабінеті .

Пальці торкнулися холодного, гладкого металу. Мія повільно витягла руку й поклала предмет перед собою на тумбочку, що хиталася.

Це була статуетка. Маленька, але неймовірно важка для свого розміру, виконана з якогось темного, дорогого металу. Вона вхопила її там, у кабінеті, майже не усвідомлюючи цього. У той момент, коли за дверима почувся голос Стаса, а вікно здавалося єдиним порятунком, статуетка була для неї не мистецтвом, а зброєю. Останнім шансом відбитися від охорони чи розбити голову Стасу, якщо він заступить шлях. Машинально, на адреналіні, вона просто запхнула її в барсетку.

Мія дивилася на неї крізь тьмяне світло лампи. Продати? Гроші їй були потрібні як повітря, але ця думка зникла так само швидко, як і з'явилася. Таку річ не здаси в перший ліпший ломбард. Це те саме, що залишити кривавий слід на асфальті — Михайло знайде її за годину після того, як статуетка з'явиться на прилавку.

Вона здригнулася від холоду, що пробирав до кісток, і поставила метал на край тумби. Звук удару об дерево здався в цій тиші занадто гучним.

Мія нарешті лягла на ліжко, не переодягаючись. Пружини жалібно скрипнули, приймаючи її тіло. Вона закрила очі руками, намагаючись зупинити світ, що продовжував обертатися перед очима в шаленому темпі. Все, чого вона зараз хотіла — це не прокинутися від звуку виламаних дверей.

Сон був важким, уривчастим і пахнув іржею. Мії вдалося провалитися в непам'ять лише на кілька годин, поки дощ за вікном не вщух до монотонного шелесту.

Раптом тихий, обережний стук розірвав тишу номера. Раз. Потім ще один.

Мія миттєво підскочила на ліжку, серце забилося об ребра, наче спійманий птах. Вона судорожно поправила рушник, що сповзав із плеча, і пальці самі собою стиснулися на холодному металі статуетки. Важка фігурка приємно віддавала вагою в долоню — єдина її опора в цьому гнилому місці. Мія навшпиньки підійшла до дверей, затамувавши подих.

— Боже, Міє, це я... Марта, — почулося шипіння з-за тонкого дерева.

Мія завмерла. Пальці на засуві завагалися, але вона все ж різко відсунула засувку. На порозі справді стояла Марта. Жінка, якій було трохи за сорок, але чия краса здавалася небезпечною зброєю — гострою, виточеною роками виживання в тіні Михайла. Навіть зараз, після безсонної нічліжки, її погляд залишався крижаним і розважливим.

— Як ти мене знайшла? — голос Мії зірвався на хрип. Вона не випускала статуетку з рук, заносячи її трохи за спину.

— Бо це я тобі розповіла про цей готель, дурненька, — кинула Марта, швидким рухом прошмигнувши в номер.

Марта повільно пройшлася кімнатою, оглядаючи облуплені стіни. Було видно, що це місце їй зовсім не подобається — занадто вбоге й тісне для її габаритів. Вона зупинилася посеред номера й обернулася до Мії.

— Люба, чому ти така напружена? — на обличчі Марти з'явилася м'яка усмішка, яка, проте, не торкнулася її холодних очей. — Невже не рада бачити хресну?