Стасик

Михайло

Залізні двері підвалу відчинилися з важким, надривним стогоном. Усередині пахло сирістю, бетоном і тим специфічним солодкуватим душком, який з'являється там, де людині дуже страшно.

Я зупинився біля порогу, не поспішаючи підходити ближче. Лампа під стелею гойдалася, відкидаючи довгі, ламані тіні на стіни. У самому центрі, прикутий до стільця, сидів Стас. Наш постійний клієнт. Бридкий тип із вічним запахом перегару та темпераментом, який він не вмів тамувати.

Зараз він виглядав жалюгідно. Голова похилена, з носа текла густа бура юшка, заляпуючи комір дорогої сорочки. Паша трохи перестарався , але я не відчував жалю. Сам винен. Не треба було пхати свого носа туди, де дорослі дядьки вирішують справи.

Я повільно підійшов і носком черевика підняв його підборіддя. Очі Стаса були запливлі, але в одному з них ще жеврів тваринний переляк.

— Отямся, Стасику, — мій голос пролунав у тиші підвалу надто спокійно. — У нас мало часу, а в тебе ще менше здоров’я.

Я схилив голову набік, розглядаючи його закривавлене обличчя, як зіпсовану деталь механізму.

— Якого біса ти робив біля мого кабінету? Ти ж знаєш правила. Другий поверх — територія не для твоїх розваг.

Стас хрипко втягнув повітря, намагаючись сфокусувати на мені погляд. Його губи затремтіли, випльовуючи згустки крові.

— Дівчина... — замямлив він, ледь ворушачи язиком. — Вона... сучка... обдурила мене. Сказала чекати в кабінці, а сама... я бачив, як вона шмигнула до твоїх дверей. Я просто хотів її провчити!

Я не стримався і коротко, сухо засміявся. Звук відбився від бетонних стін, наче удар батога.

— Тобто ти хочеш сказати, що дівчата вже навіть від твоїх грошей тікають? Настільки ти жалюгідний, Стасе? — я випрямився, поправляючи манжети. — Порада на майбутнє: якщо жінка каже тобі чекати, це не завжди означає сюрприз. Іноді це означає, що ти просто ідіот.

Посмішка миттєво зникла з мого обличчя, залишивши лише крижану маску. Я нахилився до його , так, щоб він відчув мій спокій, а я його жах.

— Але слухай мене уважно. Якщо ти зараз брешеш, щоб прикрити свій зад.Якщо хотів пролізти до мого кабінету і вигадав цю казку про дівчину-привида... цей підвал стане для тебе відпусткою. Довічною. Ти звідси просто не вийдеш.

Стас здригнувся всім тілом, ланцюги на його руках жалібно звякнули.

— Клянуся... родимка... у неї була родимка під оком! — заверещав він, втрачаючи останки гідності. — Вона не місцева! Таких у вас немає!          

Я зупинився біля самих дверей, але не озирнувся. У підвалі панувала задушлива тиша, яку порушувало лише важке, свистяче дихання Стаса.

— Залиште його тут до ранку, — кинув я Паші, голос відбився від бетонних стін холодним луною. — Не годувати. Води не давати. Навіть якщо почнеться ломка — пальцем не поворухнути. Нехай його розум трохи проясниться на порожній шлунок. Можливо, тоді він згадає ще якісь цікаві деталі про свою «дівчину-привида».

Стас щось хрипко простогнав, намагаючись вхопити ротом повітря.

— Тільки не вбийте його, якщо почне бунтувати, — я ледь помітно всміхнувся кутиком губ, знаючи, наскільки це малоймовірно. — Хоча, дивлячись на його характер, він скоріше розплачеться, ніж підніме руку.

Я нарешті повернув голову, кинувши на нього останній, байдужий погляд. Стас стиснувся в кріслі, наче хотів розчинитися в залізі стільця.

— Я завітаю до тебе завтра, Стасику. Сподіваюся, до того часу ти станеш більш мудрим.

Я вийшов, і важкий метал дверей зачинився з глухим ударом, назавжди відсікаючи світло від того, хто ще годину тому вважав себе «почесним гостем». Мої кроки лунали коридором — чітко, ритмічно, невідворотно.

Кроки лунають коридором — чітко, ритмічно, невідворотно. Я піднімаюся з підвалу, залишаючи за собою запах сирості та крові.

У кишені піджака лежить той самий лист. «Сумуєш за мною?». Ці слова випікають крізь тканину, але я не дозволяю люті взяти гору. Емоції — це слабкість, а я не можу собі її дозволити. Принаймні не сьогодні.

Стас... Цей нікчема стверджує, що бачив дівчину,з родимкою під оком, яка заманила його в пастку. Хто знає, можливо, це всього лише галюцинації? Його мозок, роз'їдений дур'ю та алкоголем, міг вигадати будь-якого привида, аби виправдати власну поразку. Коли в крові коктейль із хімії, реальність розмивається, перетворюючись на химерне шоу.

Мені потрібні факти, а не марення наляканого ідіота.

Треба почекати. Почекати, поки він протверезіє. Поки його кров очиститься настільки, наскільки це взагалі можливо для такого, як він. Тільки тоді я зможу зрозуміти: чи справді в моєму кабінеті була жива людина, чи Стас просто боровся з власними демонами під моїми дверима.

Я зупиняюся біля вікна, дивлячись на нічне місто. Якщо ця дівчина справжня — вона зараз десь там, у цьому неоновому хаосі, наївно сподіваючись розчинитися в тінях.Але якщо це саме вона принесла того листа... нехай молиться Богам, у яких вірує. Бо на цій землі її ніхто не врятує.