Лист

Михайло 

Ніби все на своїх місцях, але щось не так. Повітря змінилося. Тепер тут пахне інакше: легким парфумом і... страхом.

Проходжу далі. Кров. Це вже цікаво. Хто ж посмів хазяйнувати в моєму кабінеті? Нахабно і неакуратно. Пляма розмазана, наче хтось поспіхом намагався приховати сліди. Погляд чіпляється за білий конверт на столі. Лист невідомого походження.

— Тут Стас крутився, але я його прибрав. Більше нікого не було, — відповів Паша.

Надійна людина, зі мною не перший рік, але зараз його голос звучить надто напружено.

— Де він зараз? — запитую, розриваючи конверт. — У підвалі. Тимчасово без свідомості. Репетував, що тут одна з наших дівчат сховалася, — Паша переступає з ноги на ногу, поглядаючи то на лист, то на мене.

«Сумуєш за мною?» — виведено в листі акуратним, майже каліграфічним почерком. Від цих слів усередині прокидається стара глуха лють.

— Ти перевірив камери?

— Камери не записували нічого останню годину. Збій системи. Ми з'ясовуємо причину, але, швидше за все, хтось втрутився ззовні, — Паша нервує. Він знає — це його прокол. І знає, що я не пробачаю помилок.

— Поки вільний, — кидаю, не піднімаючи очей від паперу. — Поклич когось, щоб прибрали кров. І здайте її на експертизу. Можливо, це хтось із наших зниклих.

Відкладаю конверт на край столу. Папір пече пальці, але кров на паркеті зараз куди красномовніша. Повертаюся до плями. Велика. Навіть для моїх стандартів — занадто велика. Кого ж тут патрали, поки мене не було? Чи це кривавий додаток до листа, щоб я швидше зрозумів натяк?

Підводжу погляд. Вікно. Воно не просто відчинене — воно роздерте. Підходжу ближче, торкаюся рами. Замок пошкоджений професійно, чисто, одним точним рухом.  Тут працював той, хто знає, як поводитися із залізом.

Вдихаю на повні груди холодне нічне повітря, що вривається в кабінет. У ньому все ще висить той самий тонкий шлейф парфумів.

Повертаюся і прямую до дверей. Кроки лунають лунко, відбиваючись від стін порожнього коридору. Мій шлях лежить у підвал. Туди, де тиша рідке явище. .