Початок

Мія ніколи не хотіла бути схожою на свою матір. Та зараз, коли вона дивиться в дзеркало, бачить її чіткіше, ніж будь-коли. Така ж сама родимка під оком, таке ж неслухняне волосся... Щоправда, овал обличчя трохи м’якший і ніс інший — з маленькою горбинкою, бо колись був зламаний тим, хто мав би захищати.

Та зараз не про це. Зараз про те, як вона ненавидить цю схожість. Коли її називають маминим іменем, питають, чи змінилися розцінки на її послуги, та в чому секрет її молодості?

У туалеті, в якому вона тимчасово ховалася, тхнуло їдкою хлоркою, що аж виїдала очі. Але навіть вона не могла перебити важкий запах перегару, який з’явився разом із чоловіком.

— Крихітко, досить красу наводити, краще допоможи мені напругу зняти, — промуркотів Стас, поправляючи свій ремінь.

Мія навіть не повернулася, щоб запитати, що він робить у жіночому туалеті. Вона злякалася. Якби вона подивилася на нього, на те, як він розстібає ременя, то просто заціпеніла б. А цього робити не можна. Вона ж не її мама, вона — хитріша.

Ховаючи напругу в плечах і міцно тримаючись за раковину, вона сказала:

 — Зачекай мене в крайній кабінці. Сподіваюся, ти маєш готівку? — і посміхнулася очима, дивлячись на нього крізь дзеркало.

Він недовго думав — був затуманений похіттю, — і пішов до вказаного місця. Щойно двері кабінки рипнули, Мія швидко вибігла з туалету.

Фора була маленькою. У темних коридорах пахло старим пилом та вогкістю, наче в підвалі, де повітря не рухалося роками.

— Стій, суко!

Це додавало мотивації бігти швидше. «Просто дихай, дихай!» — повторювала Мія, ковтаючи застояне, сухе повітря, від якого дерло в горлі. План будівлі відрізнявся від того, що вона бачила на картах. Та й усе склалося не так, як мало б. Ох і влетить їй від Марти! Та про це вона подумає згодом, а поки — забігла в якийсь кабінет і закрилася зсередини.

Двічі перевірила, чи закрила двері на ключ, і тільки після цього почала оглядати кімнату.

Дорого та зі смаком. Велике крісло посеред кабінету, стіл, завалений документами, і книги всюди — проте в усьому відчувалася сувора впорядкованість. «Кабінет якогось серйозного чоловіка», — подумала вона. На стінах було багато картин, навіть занадто. Великі й маленькі, вони мали схожий мотив — спокійні акварельні пейзажі. Мія хотіла підійти ближче, щоб роздивитися полотна, та раптом наступила на щось мокре.

Опустила очі й заціпеніла. Під ногами була кров. Густа, червона, але вже не така яскрава, якою мала б бути.

Паніка підступала до ребер, лоскочучи нутрощі холодними пальцями. Мія ще не до кінця розуміла, у яку халепу вляпалася. Вона судорожно втягувала легенями пильне повітря з присмаком дорогого коньяку. Чому не стає легше? Вона хотіла негайно покинути цю кімнату, та Стас уже був за дверима й щосили ломився всередину.

Це не його кабінет, інакше він би мав ключ. Тоді чий? І чия це кров? Поки вона гарячково шукала, де заховатися, з коридору долинули голоси. Мія затамувала подих і тихо підійшла до дверей, намагаючись розібрати кожне слово.

— Стасе Олексійовичу, ви, звісно, почесний гість цього закладу, але Михайла Вікторовича зараз немає, — пролунав грубий чоловічий голос.

— Та там ваша шавка сховалася від мене! Уявляєш? Ваші дівчата відмовляються виконувати свою роботу! — репетував Стас.

Якщо вони зайдуть зараз… Боже, що вони зроблять, коли дізнаються, що я тут навіть не працюю? «Марто, що мені робити?» — тривожні думки роїлися в голові дівчини.

— Переконаний, що там нікого немає. Спускайтеся в зал, упевнений, хтось та й буде до вас люб’язним сьогодні ввечері, — уже суворіше відрізав невідомий.

Стас знову смикнув ручку. У Мії округлилися очі. Вона різко відсахнулася від дверей і знову вступила в калюжу крові.

 «Чорт!» — тихо вилаялася про себе.

Раптом за дверима стало тихо. Потім почувся глухий удар, а за ним — звук, наче хтось тягне щось важке по підлозі коридору.

Тиша тиснула на вуха сильніше за крики Стаса. У кишені широких джинсів оскаженіло забився телефон. Мія вихопила його липкою від поту долонею. Марта. Коротко, як ляпас: «Звалюй. М. їде назад».

Все. Жодних інструкцій. Жодного «бережи себе». Просто наказ зникнути.

«Тікати. Тікати. Тікати», — пульсувало в скронях. Мія глянула на свої кросівки. Світла підошва була в гівняній бурій юшці. Кров. Вона миттю скинула взуття, ледь не впавши, і побачила на паркеті чіткий кривавий слід від свого 39-го розміру.

— Сука... — видихнула крізь зуби.

Витягла з сумки хустинку і почала розтирати пляму. Руки в рукавичках,які порадила вдягнути та ж сама Марта,ковзали по дереву. Вона не витирала — вона маскувала. Тепер замість доказу була просто брудна розмазня. Хустинку, що поважчала від крові, вона запхнула в сумку. Від запаху крові й коньяку почало нудити .

Вікно. Зачинене, намертво. Мія притислася лобом до холодного скла. В коридорі хтось ходив. Важкі кроки оббивали паркет — це точно не п’яний Стас,його кудись забрали, це охорона, про яку Марта, курва, «забула» сказати.

З кишені джинс на світло вискочила «жабка» та Г-подібна відмичка. Пальці тремтіли, метал дряпав раму.