Епілог

Тріван. Королівський палац.

Принц Мальрік стояв біля високого вікна, дивлячись, як білі пластівці тануть на золотій ліпнині підвіконня.

На масивному столі за його спиною лежала корона — важка, досконала, але на диво холодна. За кілька днів архієпископ покладе її йому на голову, і Тріван вибухне святковими вогнями.

Мальрік торкнувся пергаменту з останнім звітом Віларда про «успішне придушення заколоту в Орвені».

Він знав, що за цими паперовими словами стоять кров і згарища.

Його пальці на мить завмерли, відчуваючи вагу влади, яка вже почала вимагати перших жертв.

Але сумнів тривав лише мить.

Він зробив свій вибір: корона замість сумнівів.
 

Орвен. Руїни старого млина.

Далеко на півночі, за межами міських мурів, панувала інша тиша.

Стерх лежав біля пролому в стіні, перетворившись на нерухому снігову гору. Лише його вуха час від часу здригалися, вловлюючи віддалений, приглушений гул міста.

Олівія сиділа біля крихітного вогнища. Вона більше не дивилася на свої руки — тільки у вогонь.

Блакитне сяйво каблучки на її пальці тепер пульсувало в такт її серцю — невблаганне й зосереджене.

Вона пам’ятала Тріван як золоту клітку. Пам’ятала прикраси й бали, світло зал, музику, поклони.

Але все це залишилося в іншому житті.

— Олівіє, — тихо покликала Вілара, перевіряючи тятиву лука. — Скоро світанок.

Олівія підвелася.

Вона не відчувала страху. Лише порожнечу, яку тепер мала заповнити дією.

Вона знала, що десь там, у глибоких підземеллях її власного дому у Вердені, Дарен чекає на неї.

Він вірив у неї, коли вона сама не вірила.

Тепер настала її черга стати силою.

Вона накинула капюшон, ховаючи обличчя, яке більше не належало маленькій князівні.

— Йдемо, — сказала вона.

Її голос був таким же твердим, як лорвеніт.

Вони вийшли в ніч.

Позаду залишилися руїни. Попереду — неможливе.

Перша частина їхньої історії закінчилася там, де вогонь зустрівся з попелом.

Але справжня битва за Лорвен тільки починалася.