Глава 15. Попіл надії

Сад, який колись був місцем дитячого сміху, за мить перетворився на криваву пастку. Сталь вийшла з піхов із різким шурхотом, і нічна тиша вибухнула криками та брязканням обладунків.

Першим ударив Рік. Він кинувся вперед із відчаєм моряка, що потрапив у шторм. Його ніж блиснув, залишивши глибоку борозну на латах гвардійця.

— Назад! — рикнув Дарен, розвертаючись до другого ворога.

Філ вистрілив майже наосліп. Болт ударив гвардійця в плече, лише розлютивши його.

— Їх забагато! — крикнула Вілара.

З-за понівечених кущів оранжереї з’являлися все нові силуети. Простір навколо них звужувався, замикаючи кільце.

Дарен бився з холодною точністю. Відштовхнув одного плечем, вибив меч у другого, не витрачаючи сили на зайві рухи. Його очі горіли смарагдовим вогнем.

— Олівія — за мною!

Земля під ногами здригнулася. Медальйон обпік груди холодом, і світ на мить розсипався на уламки.

Гвардієць вчепився в плащ Олівії. Тканина тріснула, її смикнуло назад. Дарен зреагував миттєво — удар, хрускіт кісток, крик ворога.

Але кільце вже зімкнулося.

— Кидайте зброю! Ви оточені! — гаркнули з темряви.

Один із солдатів підніс смолоскип ближче до обличчя Дарена. Його погляд змінився — від люті до жадібного зацікавлення.

— Стривай… Гейл, — тихо сказав він і гидко всміхнувся. — Та сьогодні просто свято якесь. Нам за нього нагорода світить.

Дарен зробив крок уперед, закриваючи собою Олівію та Філа.

— Відпустіть їх.

— О, ні. Тепер ми нікого не відпустимо.

Сутичка спалахнула вдруге, але тепер це була вже агонія. Ріка збили з ніг, Філа оглушили ударом руків’я. Дарен ще тримався — мов людина, яка знала, що це кінець, але хотіла купити іншим бодай секунду.

— Біжіть! — різко кинув він Олівії.

— Дарене…

— Біжіть!

Це був наказ, що переходив у благання.

Важкий удар збив його з ніг. На зап’ястях Дарена з металевим дзвоном клацнули кайдани.

Той самий гвардієць знову вищирився.

— Родина Гейлів. Герцог Вілард буде задоволений.

Вілара схопила Олівію за руку й потягнула в тінь заростей.

Олівія смикнулася назад.

— Ми нічого не зробимо зараз, — прошепотіла Вілара. — Тільки загинемо всі.

Олівія востаннє озирнулася.

Дарен стояв на колінах у багнюці, притиснутий до землі, але його погляд залишався прикутий до неї. У ньому не було страху за себе.

Лише одне слово, що пульсувало в тиші:

Живи.

Вони відступили, розчиняючись у нічному саду.

Коли стіни замку залишилися позаду, Олівія нарешті вдихнула повітря, яке пахло димом і поразкою.

Дарен залишився там — її захисник і провідник, тепер в’язень у власному домі.

І тепер їй належало вирішити: чи стане вона тією, хто повернеться за ним.

***

Вони бігли доти, поки світ не перетворився на один довгий темний коридор. Повітря різало легені, кожен вдих давався через біль, а земля під ногами була слизькою від нічної вологи.

Стерх ковзав попереду, мов сама ніч. Він не просто біг — він прокладав шлях між деревами, і вони довіряли йому більше, ніж власним очам.

Позаду грюкнули важкі ворота замку, пролунали крики.

— Вони прочісують сад, — видихнув Рік, тягнучи Олівію за лікоть, коли вона спіткнулася об корінь.

Стерх раптом завмер і глухо загарчав — так низько, що вібрація пройшла крізь землю.

Вілара різко махнула рукою, вказуючи на низину.

Голоси гвардійців поступово розчинилися в темряві, і нарешті перед ними виріс понівечений силует старого млина.

***

Колись тут пахло борошном, а величезні крила міряли час. Тепер над річкою стирчали обвуглені балки, мов зламані ребра.

Вони прослизнули всередину, і тиша накрила їх, ніби світ закінчувався за цими стінами.

Олівія сповзла по стіні на підлогу, не відчуваючи ні рук, ні ніг. Стерх ліг поруч, притулившись важкою головою до її плеча.

Довго ніхто не говорив. Тільки вітер свистів у щілинах.

— Ну що ж… — тихо сказала Вілара, дивлячись на Олівію. — Схоже, доведеться рятувати твого лицаря. І Філа. Не забувай.

Слова вдарили точніше за стрілу.

— Я не забуваю, — прошепотіла Олівія.

— Добре. Бо якщо ми їх не витягнемо… ти собі цього не пробачиш. І я теж.

— Це безумство, — прошепотіла Олівія, дивлячись на обгорілу стелю.

— Можливо, — озвався Рік.

Він провів рукою по чорній балці, і його голос став глухим, наче долинав із глибини порожнього трюму.

Тиша в млині стала ще глибшою. Рік обернувся. В його очах, які зазвичай шукали лінію горизонту, зараз блиснув відблиск далекої, давньої пожежі.

— Я не тутешній, Лів. Ти ж бачиш. У Рагавані, де я народився, сонце випалює все, до чого не дотягується море. Я звик до солі на губах і до того, що життя вартує не більше, ніж ковток прісної води.

Він на мить замовк.

— Коли мій корабель пішов на дно під прапорами Ауреля, я думав, що це кінець. Виплив на цей берег — злий і голодний, як приблудний пес.

Рік провів пальцями по обвугленому дереву, зчищаючи сажу.

— Я крав, щоб вижити. В Орвені, в селах… усюди. Думав, що люди всюди однакові: або ти жреш, або тебе жеруть. Поки пів року тому мене не спіймав Дарен.

Він криво всміхнувся.

— Я якраз намагався витягти його інструменти. Думав перепродати за пляшку дешевого елю.

Рік похитав головою, згадуючи ту ніч.

— Я був упевнений, що він переріже мені горло. А він… просто подивився на мої тремтячі руки, відібрав ножа і нагодував. Просто так. Без жодних умов.

Він перевів погляд на Олівію.

— За ці пів року ці двоє — він і малий Філ — стали для мене першою справжньою командою. Першою родиною. Ми ділили останній окраєць хліба на трьох. По-чесному, Лів. У моєму світі так не буває.

Рік стиснув кулак.

— Але тут… тут це стало законом.

Він відвів погляд до чорних стін млина.