Глава 14. Дім без голосів

Година тягнулася повільніше, ніж дорога через Передгір’я. Вона розтягувалася в часі так, ніби сама реальність не поспішала відпускати їх далі. Олівія стояла в тіні стіни, стискаючи край плаща. Кожна мить затримки відгукувалася всередині важким передчуттям.

Першою повернулася Вілара з Ріком — тихі, напружені. Вони надто часто озиралися через плече. Філа не було.

Дарен мовчав. Його погляд ковзав по вулиці — холодний і точний. Він рахував кожну тінь.

— Я піду за ним, — тихо сказала Олівія.

— Ні, — відрізав Дарен. — Ми чекаємо.

Секунди розтягувалися у вічність, аж поки з провулку не вислизнув Філ.

— Та тут я. Не кип’ятіться. Я знайшов дещо… точніше, когось.

Він кивнув у бік темного проходу.

— Вона сказала, що знає тебе, Дарене.

***

Вона чекала в глибині провулку. Стара жінка, закутана в темний плащ, стояла нерухомо. У її поставі була не слабкість, а втома, що не зламала погляд. Коли вона побачила Олівію, її губи затремтіли.

— Олівіє?.. — прошепотіла вона.

— Марта?.. — Олівія відчула, як щось стискається в грудях.

Служниця, яка в дитинстві заплітала їй коси, яка вміла мовчати краще за всіх у замку, дивилася на неї зі сльозами на очах.

Дарен зробив крок уперед. 

— Нам потрібно потрапити до замку.

— Гейл… — тихо відповіла Марта. — Я пам’ятаю, вона швидко озирнулася. — Тут говорити не можна. Ідіть за мною.

***

Вони рухалися вузькими провулками. Колись тут пахло хлібом і життям. Тепер — лише вогкістю і страхом.

— У замку майже нікого не лишилося, — тихо говорила Марта. — Старих вигнали, нові не затримуються. Гвардія на першому поверсі — п’ють і думають, що перемогли. Верхні крила закриті Радою, поки не доведуть, що спадкоємиці немає.

Вона глянула на Олівію.

— А вони не довели. — Марта натиснула на прихований камінь у стіні. Щось тихо клацнуло. — Старий хід. Його ще твій дід використовував.

Олівія ледь помітно всміхнулася.

— Він багато чого не хотів, щоб про нього знали.

— І правильно робив, — буркнула Марта, відчиняючи двері. — Швидко. Поки ніхто не бачить.

Вони один за одним зникли в темному отворі стіни. Дім без голосів нарешті впустив свою господарку назад. Але цього разу вона прийшла не як гостя, а як привид власного минулого.

***

Замок зустрів їх тишею. Не тією спокійною, домашньою тишею, яку Олівія пам’ятала з дитинства, а порожньою, мов випатране тіло. Коридори були темними, і навіть їхні обережні кроки відлунювали занадто гучно, ніби самі стіни відвикли від людського тепла й тепер підозріло спостерігали за чужинцями.

Олівія йшла повільніше за інших. Її погляд ковзав по знайомих гобеленах, що тепер висіли посірілі від пилу, по місцях, де колись стояли вази з квітами, а тепер залишилися лише світлі кола на дереві. Кожен крок давався важче за попередній, ніби вона продиралася крізь густу, невидиму смолу спогадів.

— Не зупиняйся, — тихо сказав Дарен.

Його рука на мить торкнулася її плеча — не як жест ніжності, а як нагадування про реальність.

— Я і не зупиняюся, — відповіла вона, хоча відчувала, як її серце намагається залишитися в тому, минулому часі.

***

Кабінет князя зустрів їх розтерзаним. Двері були прочинені, печатка Ради — розірвана навпіл. Червоний віск нагадував застиглу краплю крові на темному дубі.

Сама атмосфера в коридорі вже підказувала те, що Рік озвучив пошепки, тримаючи руку на руків’ї ножа:

— Вони вже були тут.

Дарен лише кивнув.

— І повернуться, щоб закінчити.

Вони увійшли всередину.

Кімната пахла старим папером, холодним попелом і тією невловимою відсутністю, яка залишається, коли з місця забирають його сенс. Книги були скинуті з полиць, деякі — розтоптані важкими підкованими чоботами. Родинний стіл Верденів, за яким батько колись приймав послів, тепер був поцяткований глибокими подряпинами, ніби гвардійці перевіряли гостроту своїх мечів прямо на стільниці.

— Вони шукали резонатор, — Олівія підійшла до столу, торкнувшись понівеченого дерева. — Але вони не знали, де дивитися. Батько завжди казав, що найкраща схованка — та, що знаходиться в русі.

Дарен уже діяв. Його рухи стали точними, майже механічними. Він не просто оглядав стіл — він слухав його.

— Де саме, Лів? Згадуй. Кожна секунда зараз коштує нам життя.

Олівія заплющила очі, намагаючись відсікти вигляд руйнування.

Перед нею постала картина: батько сидить у кріслі, його довгі пальці ледь торкаються різьбленої голови лева на ніжці столу.

— Тут був… механізм. Шухляда, яка відкривається лише тоді, коли стіл навантажений певним чином.

Дарен ледь кивнув. Він нахилився, обстежуючи приховані пази.

Тиша в кімнаті стала настільки густою, що було чути, як Філ затримує подих.

Дарен натиснув на кілька точок одночасно.

Почулося приглушене клацання, і частина масивної стільниці зсунулася, відкриваючи нішу, оббиту темним оксамитом.

Там лежав резонатор.

Корпус із вороненої сталі був вкритий тонкою сіткою срібних дротів, що нагадували капіляри.

На мить час зупинився.

— Оце він? — прошепотів Філ, заворожено дивлячись на прилад. — Виглядає як… серце машини.

Дарен обережно витяг резонатор. Його пальці здригнулися, коли він відчув слабку вібрацію приладу.

— Так і є. Цілий, має працювати.

У ту ж мить Олівія відчула різкий поштовх.

Медальйон на її грудях, стабілізований каблучкою, раптом поважчав. Вона відчула невидиму нитку, що простяглася між артефактом у руках Дарена та її власною іскрою.

Резонанс був настільки сильним, що в неї на мить потемніло в очах. Дарен різко підняв голову. Стерх засичав його слух вловив те, чого не чули інші.

— Треба йти. Негайно.

Десь далеко внизу, у вестибюлі, грюкнули масивні вхідні двері. Відлуння прокотилося сходами. Пролунали голоси — грубі, розкотисті, впевнені у своєму праві на цей дім. Ритмічний дзенькіт обладунків наближався.