Глава 13. Місто, яке не чекало

Наступні кілька днів злилися в одну довгу, виснажливу дорогу, де межа між днем і ніччю майже згладилася. Час втратив чітку форму, розчинившись у монотонному хрускоті сухого гілля, пилу, що осідав на чоботях, і постійній, глухій втомі, яка поступово пробиралася до самих кісток. Вони йшли майже мовчки, економлячи сили. Навколо панувала насторожена тиша — така глибока, що власний віддих здавався занадто гучним, а нав’язливе відчуття чужого погляду між деревами не полишало ні на мить.

Іноді Олівія зупинялася й прислухалася до землі. Вона більше не кричала від болю, як під час бурі, але в її глибинах відчувалося чужорідне напруження — ніби земля стискалася, насторожено завмираючи під кожним їхнім кроком. Стерх тримався ближче, ніж раніше. Він рухався майже безшумно, м'яко перебираючи лапами, але час від часу раптово завмирав, піднімаючи голову й притискаючи вуха. Він ловив якісь тонкі, невидимі для людей коливання повітря. Дарен помічав кожен такий рух, його рука мимовільно лягала на руків'я меча, проте він не ставив зайвих питань, розуміючи все без слів.

Орвен з’явився на обрії несподівано — як спогад, який хтось спотворив до невпізнанності, залишивши лише тьмяні обриси.

Олівія зупинилася першою на краю пагорба. Місто лежало внизу, притиснуте до широкої закруту річки, але щось у його панорамі було глибоко неправильним — ніби з нього повністю викачали світло й життя.

— Це не він… — тихо прошепотіла вона, і цей шепіт потонув у холодному вітрі.

Дарен став поруч. Він не торкався її, але його присутність відчувалася як міцна опора.

— Це він, Олівіє. Просто ти пам’ятаєш його іншим.

Сонячні ранки, гучний шум водяних млинів біля дзеркальної гладі води, різнобарвний гомін ринкових площ — усе це жило в її пам’яті яскравими фарбами. Теперішня ж картина здавалася лише спотвореним, знекровленим відображенням. Дахи будинків потемніли від кіптяви, колись жваві вулиці виглядали порожніми й витоптаними, а річка текла важко й повільно, немов тягнула на собі чужий, непосильний тягар. Від знаменитих млинів, якими пишалося місто, лишилися лише обпалені кістяки — чорні, перекошені дерево-металеві конструкції стирчали над берегом, мов зламані ребра велетенського звіра.

— Їх підпалили в перший же тиждень, — глухо мовив Рік, підходячи ближче й дивлячись на попелище. — Щоб зламати опір. Без власних запасів місто не здатне жити без зовнішніх поставок.

— Ходімо, — коротко відрізав Дарен, поправляючи плащ. — Чим довше ми стоїмо на відкритій місцевості, тим більше привертаємо уваги.

Вони увійшли в Орвен разом із сірим потоком людей — тихих, згорблених, із глибоко опущеними очима. На брамі більше не питали про мету візиту; варта лише байдуже проводила поглядом кожного, хто входив. Ніхто нікого не вітав, перехожі уникали прямого зорового контакту, прискорюючи крок. Це була лише тінь колишнього величного Орвена.

Гвардію вони побачили майже одразу: важкі темні обладунки, наохолола карбування та чужі, жорсткі геральдичні знаки. Віллард більше не намагався ховатися за дипломатією чи удаваним «союзом». Він установив тут свою пряму владу.

Один із гвардійців ліниво провів важким поглядом по натовпу, затримавшись біля їхньої групи. Олівія відчула, як під цупкою тканиною плаща холоднеє шкіра, і ще нижче опустила каптур, ховаючи обличчя в тіні.

— Не дивись їм у очі, — ледь чутно прошепотів Дарен, порівнявшись із нею. — Для таких, як вони, ти існуєш лише тоді, коли сама даєш привід на себе подивитися.

Новина наздогнала їх випадково. Вони змушені були зупинитися біля напівзачиненої крамниці, вдаючи, що розглядають бідний асортимент, аби дати патрулю пройти повз. Поруч, притулившись до кам'яної стіни, упівголоса сперечалися двоє місцевих міщан.

— Кажу тобі, це не чутки! — гарячково шепотів старший із них. — Король помер ще тиждень тому. Приховали, але шила в мішку не втаїш…

— Та замовкни ти, божевільний, — сичав інший, озираючись довкола. — До стіни притиснуть за такі слова!

— Скоро офіційна коронація. Мальрік уже сюди своїх людей шле. Кажуть, із його приходом почнеться новий порядок…

Слова впали важко й глухо, ніби важкий камінь у глибоку воду. Олівія відчула, як усередині все крижаніє, а подих перехоплює від раптового болю. Мальрік. Вона стиснула край свого плаща так сильно, що пальці побіліли, а тканини натягнулася до тріску.

Дарен поруч із нею напружився, мов натягнута струна. Його погляд став гострим і темним.

— Ходімо, — сказав він тихо, але в цьому тихому голосі відчувалася сталева вимогливість. — Зараз же.

Вони рушили далі, прискоривши крок і не озираючись, але почута новина вже вчепилася в свідомість, залишившись десь глибоко всередині — мов гостра кістка в горлі, яку неможливо ні проковтнути, ні виплюнути.

— Це змінює все, — пробурмотів Рік, коли вони нарешті звернули у вузький, напівтемний провулок, де високі стіни будинків здавалися надто стиснутими, майже змикаючись угорі.

— Це не змінює нічого, — різко відрізав Дарен, заходячи глибше в тінь. — Просто робить нашу становище ще гіршим.

Філ насупився, обережно перестрибуючи через брудну калюжу й важко дихаючи.

— Але якщо Мальрік справді стане королем… якщо він отримає всю повноту влади…

— Він не просто стане, він уже діє як король, — перебив його Дарен, зупиняючись біля глухого кута.

Олівія мовчала. У її голові вирував хаос із спогадів і теперішньої реальності. Вона пам’ятала Мальріка зовсім іншим — із легкими, трохи самоіронічними напівусмішками, теплою й довірливою інтонацією в голосі, тією щирістю, яка тепер виглядала як фальшивка, доведена до абсолюту. Чи все ж таки це не була суцільна брехня? Вона заплющила очі лише на коротку мить, силою волі відганяючи спогади про принца, який колись дивився на неї з турботою й обіцяв повну безпеку.

— Нам потрібно якнайшвидше зв’язатися з Арсоленом, — тихо, але твердо мовила вона, розплющуючи очі. — Якщо він у місті і знає, що насправді відбувається за зачиненими дверима…