Глава 10. Довгий шлях у тіні

Минуло десять днів відтоді, як вони залишили вежу. Десять днів нескінченних лісів, глибоких ярів і нічних переходів, де кожна миля давалася з боєм — із вологою землею, холодом і власною втомою.

Цього вечора вони зупинилися біля старої млинової будівлі, що давно втратила своє призначення. Кам’яні стіни поросли мохом, дерев’яні конструкції прогнили, а від самого млина залишилися тільки важкі жорна, наполовину врослі в землю.

Дарен дозволив розпалити лише крихітне вогнище в заглибленні між камінням. Воно давало стільки світла, що ледве вихоплювало з темряви їхні змарнілі, вкриті пилом обличчя.

Олівія сиділа на оберемку сухішої за іншу соломи, відчуваючи, як груба вовна плаща тисне на плечі. Бруд на щоках давно став другою шкірою, але вона вже навіть не намагалася його змити.

За десять днів вона навчилася не помічати багато чого з того, що раніше здавалося неможливим.

Холод. Втому. Голод.

Навіть власний вигляд.

Дарен сидів навпроти, схилившись над картою. Довгий час він мовчав, водячи пальцем по лініях лісу, доки нарешті не підняв погляд.

— Ти звикаєш, — тихо сказав він.

Олівія ледь усміхнулася.

— До бруду?

— До дороги.

Він на мить затримав на ній погляд.

— Твій погляд змінився. У ньому вже менше князівни, яка чекає, що хтось зробить усе за неї. Тепер там більше Лорвена, ніж було раніше.

Олівія опустила очі на свої руки — потемнілі від землі, подряпані, з мозолями на пальцях.

— Важко думати про титули, коли патруль Ауреля дивиться тобі в обличчя й бачить лише «смердючого щура». Знаєш, Дарене, ці десять днів навчили мене відчувати цю землю краще, ніж усі роки навчання.

Вона провела великим пальцем по долоні, ніби намагаючись стерти з неї не бруд, а щось значно глибше.

— Лорвен став жорстким. Він більше не співає. Він хрипить.

Дарен нарешті відклав карту.

Світло багаття ковзнуло по його обличчю, зробивши очі схожими на розпечене смарагдове скло.

— За два дні вийдемо до маєтку. Але не чекай, що побачиш дім, який пам’ятаєш.

Олівія мовчала.

— Там більше не пахне квітами з оранжереї, — продовжив Дарен. — Аурель випатрав його, Лів. Зробив із нього холодний штаб. Замість твого сміху там тепер чути брязкіт заліза й гул магічних ловителів. Від старого життя залишилися тільки стіни.

Він трохи нахилився вперед.

— Вілард встановив там резонансні пастки. Вони вловлюють будь-який сплеск сили в радіусі п’яти миль. Саме тому почнемо зараз.

Олівія підняла на нього очі.

— Зараз?

— Ти маєш навчитися «мовчати» не тільки губами, а й самою суттю. Твій браслет має стати частиною тебе. Він повинен сховати твою іскру так глибоко, щоб навіть автомати Ауреля побачили перед собою порожнечу.

Олівія торкнулася теплого металу на зап’ясті.

— Я відчуваю його, Дарене. Маєток став… чужим.

Вона на мить замовкла.

— Наче хтось зняв шкіру з моїх спогадів і замінив її холодним каменем. Але я все одно піду. Бо якщо не заберу те, що там залишилося, попіл остаточно все засипле.

Вілара, яка до цього мовчки сиділа, загорнувшись у плащ, раптом підняла голову.

— Значить, ми йдемо в місце, яке колись було раєм, а тепер стало чужим окупаційним лігвом.

Вона скривилася, поправляючи на плечах грубу тканину.

— Принаймні там менше шансів, що мене знудить від запаху козячої вовни, якщо ми знайдемо бодай один чистий коридор.

Рік саме повернувся з дозору. Він кинув у вогонь суху гілку й сів навпочіпки біля багаття.

— У коридорах тепер пахне мастилом і смертю, лялько. Тож краще тримайся свого плаща. Він хоча б не видасть тебе магічним детекторам.

Вілара скосила на нього очі.

— Ти дивовижно вмієш заспокоювати людей.

— Я стараюся.

Дарен похитав головою, але промовчав.

***

Невдовзі вони перебралися далі від старого млина, знайшовши невелику галявину, сховану за густим чагарником. Тут вогкість була меншою, а повітря — трохи спокійнішим. Дарен знову розпалив невелике багаття, дбаючи більше про дим, ніж про полум’я.

Поки він перевіряв карту й визначав подальший маршрут, Філ і Рік, не змовляючись, подалися на пошуки бодай чогось їстівного.

Невдовзі з-за кущів почувся голос Ріка:

— Я знайшов ягоди!

Він повернувся, тримаючи в долоні жменю темно-червоних плодів. Вони виглядали соковитими й привабливими, але водночас мали щось підозріле у своєму блиску.

Філ одразу нахилився ближче.

— А вони точно їстівні?

Рік перекотив одну ягоду між пальцями, роздивляючись її так уважно, наче сама пильність могла підказати правильну відповідь.

— Ну… виглядають цілком їстівними.

— Це не дуже переконливо, — зауважила Вілара.

Рік скоса глянув на неї.

— А ти маєш кращу пропозицію?

— Не їсти того, чого не знаєш, — спокійно відповіла вона.

— Звучить нудно, — пирхнув Рік.

І, перш ніж хтось устиг його зупинити, кинув ягоду до рота.

Філ аж сіпнувся.

— Ріку!

Той зупинився й здивовано подивився на нього.

— Що?

— А якщо вони отруйні?!

Рік повільно перевів погляд на ягоду, що залишилася між його пальцями, потім на Філа. На обличчі промайнула коротка задумливість, але вже за мить він спокійно проковтнув те, що було в роті.

— Тоді ця була остання.

Вілара прикрила очі долонею.

— Дивовижна логіка.

— Я ще живий, — незворушно відказав Рік.

— Поки що, — уточнила вона.

Філ нервово поглянув у бік Дарена. Той саме повертався від краю галявини й, судячи з виразу обличчя, почув достатньо.

Він кілька секунд мовчки дивився на Ріка, а потім важко видихнув.

— Виплюнь.

Рік насупився.

— Я вже проковтнув.

Дарен на мить заплющив очі.

— Звісно.

Рік невинно знизав плечима.

— Тоді хоча б не їж більше, — сказав Дарен.