Глава 9. Туманна завіса

Ранок у вежі настав різко, мов удар батога. Дарен розчахнув важкі двері, впустивши всередину сире повітря разом із холодним світлом. Воно витіснило залишки сну, витягуючи зі стін вологу й тишу.

Сіра імла ковзнула слідом, шурхочучи по старих килимах, ніби намагаючись стерти запахи минулої ночі. Стерх підняв голову першим — насторожено дослухаючись до чогось, що проходило крізь камінь. Олівія відчула це майже одразу — тонким холодком під шкірою, що ще не був страхом, але вже не залишав місця спокою.

Дарен, не обертаючись, кинув:

— Збирайтеся. Маємо вийти до того, як долиною поповзе туман. Саме він приховає нас від патрулів… якщо пощастить.

Останні слова прозвучали тихіше, ніби призначалися самому собі. Філ уже натягував чоботи, його руки ледь помітно тремтіли — чи то від холоду, чи то від нетерпіння. Рік мовчки перевіряв ремінь ножа, але його рухи стали надто різкими. Напруга зависла в повітрі, густа й тягуча.

— Слухаєтеся мене беззаперечно. Один крок убік — і я власноруч вас зв’яжу й залишу в першій же канаві.

Вони вийшли, коли світ ще не прокинувся. За межами вежі все було інакшим: повітря важчим, а туман уже стікав із пагорбів, заповнюючи низини, мов жива істота. Дарен ішов попереду, напружений і зібраний. Стерх тримався поруч, притиснувши вуха до голови.

Простір став глухішим. Звуки тонули в молочній пелені.

— Ближче, — прошепотів Дарен.

Вони спустилися схилом. Туман торкнувся їхніх чобіт — холодний, надто щільний для звичайного ранку. Цей дотик відгукнувся всередині Олівії різким імпульсом. Стерх зупинився. Його погляд втупився в білу стіну попереду, яка раптом зрушила сама собою, без жодного подиху вітру.

Тихе, важке гарчання звіра вібрувало під ногами. Дарен підняв руку.

— Не рухайтеся.

Тиша стала майже відчутною. Попереду туман почав змінюватися — він не розсіювався, а згущувався в щільнішу тінь, що потягнулася до Олівії, ніби впізнала свою здобич.

Стерх миттєво став між ними. Його шерсть спалахнула фіолетовим відблиском, а гарчання перетворилося на слово, що пролунало в голові Лів:

«Стій».

Дарен схопив її за руку, утримуючи на місці.

— Назад, — наказав він пошепки.

Вони відступали обережно, не зводячи очей із тіні, що завмерла на мить, а потім повільно розпалася, втративши форму й розчинившись у тумані.

Стерх не опускав голови ще довго.

— Це не просто туман, — сказав Дарен, коли вони знову рушили. Він не дивився на Олівію, але його голос зраджував тривогу. — Він уже відчув тебе. Лорвен знає, що ти тут, Лів. І вороги Лорвена теж.

Вона не відповіла. Всередині вже жило знання: це був лише перший дотик темряви, яка тепер не відпустить її до самого кінця.

***
Вони вийшли до околиць міста ближче до полудня, коли туман уже почав відступати, залишаючи по собі вологий холод і липку втому.

Річковий Дол зустрів їх не гамором, а пригніченим, глухим шумом. Вузькі вулички виблискували після дощу, а повітря було густим від запаху гнилої риби, торфу і чогось гострого, металевого — запаху, що не залишав сумнівів у тому, хто тут господар.

Гвардійці в кольорах Ауреля ліниво походжали біля воріт, їхні начищені обладунки холодно виблискували на тлі сірого каміння.

— Не виділяйтеся, — ледь чутно сказав Дарен, натягуючи капюшон глибше. — Дивіться під ноги і, що б не сталося, мовчіть. Віларо, руку під плащ. Негайно. Будь-яка кров чи пов’язка приверне увагу сильніше за корону.

Його застереження спізнилося рівно на мить.

— Перепрошую, пане, — автоматично вирвалося в Олівії, коли кремезний чоловік у брудному фартуху різко штовхнув її плечем.

Чоловік зупинився й повільно обернувся, наче заіржавілий механізм.

— «Пане»?.. — Він криво всміхнувся, оголюючи жовті зуби. — Дивіться, яка принцеса загубилася в наших нетрях. Тут таких не люблять, рибко. — Його погляд ковзнув до Вілари, що завмерла поруч. — Скільки за одноруку просиш?

Олівія вже набрала повітря, але Вілара випередила її, піднімаючи голову з тією стриманою гідністю, яка не потребувала гучного голосу:

— А ти, бачу, язика маєш справного. Шкода тільки, що до нього розум не додали при народженні — це, на жаль, не лікується.

Чоловік кліпнув, явно не очікуючи такої відсічі.

Дарен з’явився поруч настільки швидко, що це виглядало рухом тіні.

— Ми тут не для вистав, — сказав він рівно, стискаючи лікоть Олівії сильніше, ніж треба. — І не для твоїх жартів.

Він рушив далі, змушуючи їх слідувати за собою.

Чоловік кхекнув і вже збирався щось відповісти, коли Рік, проходячи повз, ледь помітно підставив йому ногу. Кремезний чолов'яга втратив рівновагу й полетів у придорожню канаву.

— Це він перший почав, — буркнув він у відповідь на хмурий погляд Дарена.

Дарен лише глянув на нього.

— Ми привертаємо забагато зайвої уваги. Краще б залишив вас у вежі.

Вони заглибилися в ринок. Дарен діяв швидко: вибирав найгрубші плащі з мішковини, що тхнули козою, важкі шкіряні мішки та зношені чоботи.

— Бруд — найкраще маскування, — кинув він Олівії засмальцьовану накидку.

Філ спробував поторгуватися за чоботи, але лише підняв ціну за «зухвалість». Дарен мовчки залагодив справу, поклавши руку на руків’я ножа.

— Мовчання — твоя найсильніша риса, — нагадав він хлопцеві.

Раптом Дарен різко зупинився. Попереду, перекриваючи вихід із торгових рядів, стояв патруль — троє гвардійців Ауреля. Вони зупиняли перехожих, прискіпливо оглядаючи обличчя.

— Опусти голову, Лів, — прошепотів Дарен. — Віларо, притисни руку до боку й не ворушися.

Коли черга дійшла до них, старший гвардієць зі шрамом через усю щоку зробив крок назустріч. Його погляд був професійно холодним.

— Куди йдете? Що в мішках?

— Робочий реманент, пане, — Дарен схилився в низькому, трохи незграбному поклоні, майстерно імітуючи простолюдина. — Йдемо на шахти, шукаємо підробіток.