Глава 8. Ранок у вежі

Ранок у вежі не приніс полегшення. Сіре світло ледь пробивалося крізь забиті дошками вікна, змішуючись із димом від печі, який сьогодні здавався особливо гірким.

Дарен та Олівія піднялися на верхній ярус ще на світанку. Філ порався біля вогню, а Рік, як завжди, знайшов собі місце в тіні, звідки міг бачити всіх, залишаючись непоміченим. Його погляд зупинився на Віларі, яка намагалася вмитися з дерев’яного відра пораненою рукою.

Рік підвівся, повільно підійшов і, не питаючи дозволу, перехопив ковш.

— Дай сюди, лялько. Ти так до вечора плескатися будеш.

Вілара завмерла. Вона не віддала ковш одразу, міцно тримаючи його здоровою рукою.

— Я не потребую твоїх послуг, розбійнику.

— А я не пропоную послуги, — Рік хмикнув, силою забираючи ковш і виливаючи воду їй на руки. Його рухи були грубими, позбавленими тієї поваги, до якої вона звикла в Трівані. — Я намагаюся зрозуміти, скільки ще ми будемо грати в цю гру.

Він нахилився ближче, так що вона відчула запах тютюну та сталі.

— Дарен може вірити в казки про «порятунок князівни». Але я бачу те, що є насправді. Тріванська змія не тікає зі свого золотого гнізда просто так. Що ви накоїли в тому замку? Кого ви вбили? Чи, може, ви вкрали щось цінніше за життя принца?

Він простягнув руку й кінчиком пальця, наче лезом, ледь підняв її підборіддя.

— Бо якщо ви притягли за собою гвардію тільки через те, що Олівії раптом «захотілося додому», — я виставлю вас за двері особисто. Навіть якщо Дарен буде проти. А тебе… — він примружився, дивлячись на її розбиті, але все ще гордовиті губи, — тебе я б просто прибив на місці, щоб не отруювала повітря своєю брехнею.

Вілара не відсахнулася. Навпаки — вона подалася вперед, майже торкаючись своїми губами його обличчя, але в її погляді був лише лід.

— Ти хочеш правди? — прошепотіла вона. — Ми не тікали від Мальріка. Ми тікали від того, ким він став. Якщо ти думаєш, що Аурель зупиниться на кордоні — ти дурень. Мальрік не просто хоче Олівію. Він хоче Джерело. І він готовий випити його до останньої краплі, навіть якщо від Лорвена не залишиться навіть попелу.

Вона перехопила його зап’ястя. Її пальці були тонкими, але хватка — сталевою.

— Ми не вкрали нічого, крім надії. А це — єдине, за що люди твого штибу вбивають найохочіше. Тож не питай мене про ціну. Питай себе, чи готовий ти стати частиною цієї ціни, коли Аурель прийде її забирати.

Рік дивився на неї кілька секунд. Його гнів нікуди не зник, але до нього домішалося дивне почуття — він нарешті побачив не «ляльку», а ворога, гідного його ненависті.

— Силкуєшся виглядати грізною, — кинув він, різко відпускаючи її підборіддя. — Але подивимося, як ти заспіваєш, коли запахне справжнім залізом.

Він розвернувся й пішов до виходу, кинувши ковш на підлогу так, що вода розлилася по каменю. Вілара залишилася стояти нерухомо, важко дихаючи, і лише тремтіння її рук видавало, наскільки дорого їй коштувала ця витримка.

Вона повернулася до кімнати. Після сутички з Ріком її дихання все ще було переривчастим, а здорове зап’ястя горіло там, де він його стиснув. Стіни вежі, складені з величезних каменів, здавалися не житлом, а місцем, де виживають на межі можливого.

Стерх лежав неподалік, згорнувшись клубком, але його вуха здригалися на кожен шурхіт. Побачивши Олівію, яка сиділа біля печі, Вілара відчула, як тривога трохи відступає. Лів була смертельно блідою, її погляд застиг у вогні, а на зап’ясті тьмяно виблискував важкий браслет Дарена.

— Лів?.. Ти як? — голос Вілари зірвався на хрип.

— В порядку… наскільки це можливо.

Дарен, який до цього стояв біля бійниці, повільно обернувся. У сірому світлі його засмальцьований плащ та сліди кіптяви на обличчі робили його схожим не на майстра, а на воїна, що звик працювати серед руїн. Його смарагдовий погляд миттєво змусив Вілару замовкнути — після того, як її щойно «приклав» словами Рік, вона не мала сил на ще одну сварку.

— Колись таких веж була ціла мережа, — промовив Дарен низьким голосом. — Тепер від них лишилися лише уламки.

Він підійшов до столу, змахнув металеві деталі й розстелив стару карту.

— Вам потрібно розуміти, куди ви повернулися. Лорвен, який ви пам’ятаєте, більше не існує. Річковий Дол під контролем гвардії Віларда. Зі Срібної гавані щоночі вивозять наш камінь, висмоктуючи землю до дна.

Дарен замовк, ніби стримуючи лють.

— Ліс реагує. Магічні сплески нищать урожай, жили лорвеніту нестабільні. Земля більше не тримає рівновагу.

Олівія відчула це — не як думку, а як вібрацію в підлозі. Щось не так.

— Рада?.. — запитала вона.

— Ті, хто залишився, не вирішують нічого. Справжня влада у тих, хто тримає зброю.

Олівія зробила крок до столу. Її погляд ковзнув по його руках — обпечених, у шрамах, замазаних мастилом.

— Дарене… ти навчався в Сільдрі. Ти не знаєш, чи був там ще хтось із наших? Мені потрібно знайти учня магістра Арсолена.

Рука Дарена завмерла на карті. Вежу огорнула тиша.

— Навіщо тобі його учень?.. — запитав він надто рівно.

— Арсолен — мій дід, — видихнула Олівія. — Він сказав, що тільки його учень зможе зв’язатися з ним.

Стерх підвів голову, уважно дивлячись на Дарена. Той не відповів одразу, лише міцніше стиснув край столу.

— Значить, він… — сказав він тихо. — Відправив тебе сюди, не пояснивши, у що ти вплуталася.

— То ти і є той учень? — не витримала Вілара, підводячись із соломи. Її голос усе ще тремтів після розмови з Ріком.

Дарен лише глянув на неї — холодно, без жодної краплі співчуття до її зламаної руки чи аристократичного походження.

— Я зможу зв’язатися з магістром. Але мені потрібен резонатор. Такий прилад мав би бути у маєтку Верденів, у кабінеті твого батька.

Олівія на мить завмерла. Повернутися в замок, який тепер, напевно, став штабом ворога…

Дарен розгладив карту.

— Шлях лежить туди. Але спершу — Річковий Дол. Нам потрібні припаси, інший одяг і спосіб, щоб ви не привертали уваги кожного патруля. Рік каже, що в селищі зараз більше солдатів, ніж жителів, але він знає, як пройти непоміченими.