Глава 7. Попіл сподівань

Ніч опустилася на вежу, приносячи з собою сирий холод із боку річки. Камінь повільно віддавав денне тепло, але його вже не вистачало, щоб прогнати вологу, яка просочувалася в кожну щілину.

Вілара заснула на купі соломи. Поруч нерухомою тінню лежав Стерх, лише його вуха здригалися, вловлюючи кожен звук. Філ і Рік теж поснули в кутку.

Олівія сиділа біля печі, підтягнувши коліна до підборіддя. Навпроти, на низькому табуреті, сиділа людина, яку вона колись знала краще за саму себе. Але зараз Дарен Гейл здавався їй незнайомцем.

Світло відкритої заслінки печі вихоплювало його з темряви нерівними спалахами. Він більше не був тим тонким, поривчастим юнаком, який вічно ховав у кишенях креслення. Дарен став ширшим у плечах, його постать нагадувала викутий із темного заліза клинок — небезпечний і позбавлений усього зайвого. Темне волосся, що колись м’яко спадало на очі, тепер було коротко обрізане, відкриваючи різку лінію щелепи та глибоку зморшку між брів, яка не зникала навіть у спокої. На його щоці, від вилиці до самого підборіддя, білів тонкий шрам — слід від розриву лорвенітової жили, пам’ять про те, що земля більше не хоче бути слухняною.

Він повільно проводив лезом ножа по точильному каменю, і цей сухий звук розрізав тишу. Його великі руки, вкриті слідами від мастила та опіків, рухалися з лякаючою точністю.

— Ти змінився, Дарене, — тихо сказала Олівія, не витримавши мовчання. — Твої очі… вони стали, як лорвеніт під час бурі.

Дарен не підняв погляду.

— Світ змінився, Олівіє, — відповів він після паузи. — А я просто навчився в ньому виживати… поки ти вчилася робити реверанси в Аурелі.

Олівія здригнулася, але не відвела очей.

— Я не вибирала Тріван. Ти ж знаєш.

Рух ножа зупинився. Дарен відклав його і лише тоді підняв на неї погляд — важкий, пронизливо-зелений, позбавлений будь-яких ілюзій.

— Ти не вибрала і Лорвен.

У його очах не було гніву — лише щось випалене, наче після пожежі.

— Я повернувся із Сільдри за два дні до твого від’їзду. Привіз диплом майстра… і дещо ще. Хотів знайти тебе в замку, але побачив лише карети, герби Стенхоулів і оголошення про твої заручини.

Він коротко, беззвучно всміхнувся — і ця усмішка була гіршою за сльози. Підвівшись, Дарен підійшов до вікна. Його висока постать майже повністю перекрила слабке світло місяця.

— Тоді я думав, що це найгірше, що могло статися, але помилявся. Лорвен почав вмирати саме того дня, коли ти перетнула кордон.

Стерх ледь ворухнувся.

— Мій батько намагався втримати край, поки ти була в Трівані. Він не давав Аурелю розтягнути нас по шматках. Він писав тобі, Лів. Не раз. Просив повернутися, просив хоча б не мовчати… але жоден лист не дійшов.

Дарен міцно стиснув пальці на кам’яному підвіконні. Його спина була напружена, як струна.

— Він збирав раду, переконував не віддавати шахти. І коли не вийшло його зламати — його просто прибрали. Офіційно це назвали нещасним випадком у шахті. Мати цього не пережила.

Олівія заплющила очі, відчуваючи, як світ навколо неї розсипається.

— Я не знала…

— Хвороба має назву, — різко обернувся Дарен. — Жадібність Ауреля.

Він зробив крок ближче. Тепер він стояв так близько, що Олівія відчувала запах металу й холоду, що йшов від його одягу. Він простягнув руку, майже торкнувся її рудого волосся — і завмер, стиснувши пальці в кулак в останню мить.

— Знаєш, що для мене найгірше? Не те, що гвардія спалила наші комори. А те, що я бачив, як ти їхала звідси — жива, сонячна, від сміху якої колись прокидалися сади… а повернулася ти вже не тією.

Він зазирнув їй прямо в очі, шукаючи ту дівчинку, яку любив.

— Що вони зробили з тобою? Як ти дозволила їм загасити себе настільки?

Дарен різко випрямився і відступив у тінь, знову стаючи холодним майстром вежі.

— Ти повернулася додому, Олівіє Верден, але дому більше немає — залишився лише попіл. І я хочу знати: ти прийшла, щоб відновити Лорвен чи зруйнувати його вщент?

***

Олівія слухала його, і кожне слово Дарена вдаряло в неї, як каміння в порожній дзвін. Вона не відвела погляду.

Її голос був тихим, але в ньому з’явилася сталь, якої він не пам’ятав.

— Ти думаєш, я насолоджувалася золоченою кліткою, поки Лорвен задихався?

Вона підвелася, і браслет на її руці спалахнув яскравіше, відчуваючи сплеск емоцій.

Вона зробила крок до нього, виходячи на світло.

— Ти питаєш, як я дозволила себе загасити? — Олівія гірко всміхнулася. — Коли тобі щодня кажуть, що твій дім мертвий, а твої друзі зреклися тебе… ти врешті починаєш вірити, що твоє світло нікому не потрібне. Я гасла, бо була впевнена, що я тут — лише пам’ять про поразку.

Вона накрила своєю долонею його кулак на підвіконні. Її пальці були крижаними.

— Ти кажеш, що дому немає, що залишився лише попіл? Можливо. Але попіл не відчуває болю. А я відчуваю. Я повернулася не для того, щоб розвіяти його, Дарене. Я повернулася, бо це єдине місце, де я ще можу дихати. І якщо в мені залишилася хоча б іскра — я витрачу її тут. Навіть якщо ти не хочеш мені допомагати.

Дарен дивився на її руку — тонку, зблідлу, але таку відчайдушно живу. Він відчув, як під його пальцями здригнулася її шкіра. Його броня, яку він кував роками, почала тріщати.

— Лів… — прошепотів він, і в цьому імені було більше, ніж він хотів би визнати.

Він повільно розтиснув кулак і перехопив її пальці, стискаючи їх так міцно, наче боявся, що вона зникне, щойно він послабить хватку. Гнів нікуди не зник, але тепер до нього домішувався страх — той самий, що змушував його щовечора виглядати сонце над долиною, якої більше не існувало.